Статистика |
|---|
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
|
Каталог статей
Захисники Вітчизни
До редакції зайшов молодий чоловік - військовий-контрактник. Обличчя здалося знайомим. «Та ви ж про мене уже писали», - каже з посмішкою. І дійсно - робили невеличкі замальовки зі слів матері та волонтерів. І ось нарешті з’явилася можливість поспілкуватися безпосередньо із самим бійцем, про якого чули чимало добрих слів від близьких людей, і доля якого уже стала небайдужою для нас. Бо ж знаємо, що довелося хлопцеві сповна випити гірку чашу війни: від самого початку конфлікту на Сході він - у вирі подій. Стриманість, розсудливість, життєві принципи і спокій в очах свідчили - перед нами уже не юнак, а справжній чоловік, який, не зважаючи на вік, пережив таке, про що, зазвичай, не прийнято говорити.
Євген Федоренко родом з Іскрівки. Там живуть його мати і два братики, рідні й близькі. Батька втратив, коли виповнилося лише 14 років, і відтоді став за старшого в сім’ї: був справжньою опорою для неньки.
За контрактом пішов служити у серпні 2013 року. Потрапив у перший парашутно-десантний батальйон 25-ої окремої повітрянодесантної бригади. Спочатку - на посаду кулеметника, потім навчався на механіка-водія. Коли після навчання повернувся у бригаду, розпочалися криваві події на Майдані. «Нас готували до поїздки у Київ, але люди перекрили дорогу і не пустили. Ми ж не знали, що у дійсності там відбувалося. Після анексії Криму частина бригади попрямувала на південь країни, а ми поїхали на схід», - пригадує Євген.
І знову ситуація вельми незрозуміла: спочатку стояли під Маріуполем, потім біля Амвросіївки, декілька днів курсували на межі Харківської і Донецької областей. Ніхто нічого конкретно бійцям не пояснював. Згодом у квітні отримали наказ їхати в Краматорськ. Там місцеві жителі на вулиці блокували українську бронетехніку. Є.Федоренко згадує, що на той час усе було на перший погляд спокійно, тож і реа-гували військові відповідно: «Та і як же інакше, адже армія має захищати народ, а не давити його».
Проте десантники відмовилися здати зброю на вимогу активістів у напіввійськовій формі з георгіївськими стрічками. Тим паче, помітили на дахах будинків людей, які тримали їх під прицілом. А після перемовин командира з мітингувальниками вирушили до Слов’янська. Саме там бійцям пропонували перейти на бік ополченців. «Люди були дезорієнтовані, - згадує гіркі хвилини Є.Федоренко. - Та я твердо знав: що б не сталося, маю повернутися додому».
Хлопцеві це вдалося. Він дістався до Гвардійська і продовжив служити. Тоді уже запалало на Сході по-справжньому - мирні перемовини скінчилися... Перша кров розділила Україну на два світи.
Є.Федоренко з гордістю розповідає, що він - механік-водій САУ-2С9. Пояснює, що самохідна артилерійська установка - це універсальна артилерійська система, яка поєднує функції гармати, гаубиці та міномета. Розроблена як безпосередня зброя для підтримки ВДВ і Сухопутних військ. «Десантується, плаває, має чималу зону враження. Страшна штука - її «сепари» бояться», - зазначає Євген.
Саме на ній і воював. Розповідає, що постійно були на «передку» в різних гарячих точках Донбасу. Нині ж дислокуються за декілька кілометрів від лінії фронту. Говорить, що на сьогодні тихо, обстрілів значно менше.
На запитання: «Як виживали на війні?», відповів: «Головне - мати тверезий розум. Досить часто загибель військовослужбовців пов’язана із вживанням спиртного. Людина у такому стані починає геройствувати, втрачаючи пильність, порушуючи елементарні правила самозбереження. А в небезпечній ситуації потрібні швидка реакція та інтуїція, які дозволяють миттєво реагувати на зміни навколо тебе».
Утім, найстрашнішу мить пережив не на полі бою, а в перші хвилини перебування в Луганському аеропорту. «У Дніпропетровську нас погрузили в ІЛи. Так вийшло, що мою машину в другий літак завантажили. Мені ж командир наказав сідати в перший. Коли ступив на землю в Луганському аеро-порту, перше, що кинулося в очі, - вогняний горизонт: щось палало кілометрів за вісім. Думав, СУшку збили, яка нас прикривала. Виявилося, що нас взагалі ніхто не прикривав, а горів літак, у якому я мав летіти. Тоді загинули сорок десантників і дев’ятеро чоловік екіпажу. Нам же пощастило з пілотом, який воював в Афгані та мав досвід приземлення літака під час бойових дій». Саме тоді жахливі реалії війни усвідомив повною мірою: тільки-но стояли з хлопцями разом на летовищі, як одна мить, влучний постріл – і їх уже немає...
Тому на війні панує особливе братерство, коли за друга переживаєш більше, ніж за себе. Є.Федоренко розповів про бій, у якому довелося викликати вогонь на себе. Тоді його побратим з Дніпропетровщини, з яким пліч-о-пліч служили з перших днів, отримав важкі поранення грудної клітки, гортані, черепні осколочні травми. Його, стікаючого кров’ю, чотири дні не могли вивезти з оточеного аеродрому. Згодом таки доправили до Харкова. Євген розповідає, що звернувся до волонтерки Надії Легкобит з проханням врятувати хлопця - посприяти, аби йому надали кваліфіковану допомогу. Бійця розшукали в реанімації, підтримали коштами. Тож Є.Федоренко щиро дякує за небайдужість Н.Легкобит та усім, хто тоді прийшов на допомогу. Нині його побратим знову в строю.
Я ж поцікавилася у Євгена, чи не шкодує, що свого часу підписав контракт та пішов в армію. Відповідь отримала однозначну: «Ні, бо комусь же це треба робити. Не шкодую навіть тому, що інакше б не зустрів свою кохану і не було б у мене моєї маленької золотої донечки Мирославки, яку я дуже люблю». Євген також зізнався, що саме дружина є його особистим психологом: «Завжди скаже добре слово, підтримає у скрутну мить».
Та найбільше, мабуть, дісталося матері: безсонні ночі, постійна невимовна тривога за сина і посмішка, попри нестримний страх у душі. Так живе не один рік. Мене ж розчулило звернення Євгена до неї: «Та найдужче хочу подякувати своїй мамі за те, що виховала мене таким, яким я є. Вона для мене зробила найбільше у житті. Завжди могла знайти правильне слово підтримки. Коли дуже важко, скаже: «Ти ж у мене герой, тримайся». Дай, Боже, щоб у неї все було добре!
Четвертого грудня моя мама відзначила день народження. Тож я вітаю тебе, рідна, зі святом. Здоров’я, щастя, нехай нарешті у твоїй душі запанує спокій, мирного життя тобі й усім нам».
І саме заради миру на рідній землі Євген продовжуватиме виконувати свій обов’язок - служити Батьківщині, бо так виховала його мати...
Оксана ЧЕРКАС.
Джерело: http://чутове, сільські новини |
| Категорія: ТВОЇ ЛЮДИ, ЧУТІВЩИНО | Додав: редакция (04.12.2015)
|
| Переглядів: 547
| Рейтинг: 5.0/1 |
|
|
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS