Наслідування військових традицій
«Кожен чоловік повинен відчувати себе захисником, незалежно від того, чим він займається. Перш за все він повинен захищати свою сім’ю, дітей та онуків. Це і є наш священний обов’язок», - впевнений колишній військовий комісар Чутівського району, підполковник у відставці Вадим Собко. Його дід і батько теж були військовими, а тому ще юнаком В.Собко добре усвідомив, що значить честь мундиру і високе звання офіцера. Дід, Олексій Іванович Таран, у роки Великої Вітчизняної був полковником СМЕРШа, батько, Микола Іванович, - капітан танкового батальйону, брав участь у вуличних боях в Угорщині, де радянські війська вели реальні бойові дії. Саме там, у Будапешті, в 1956 році і народився майбутній військовий Радянської, а згодом і Української армії. Після поранення батька сім’я Собків переїхала до Василівки Чутівського району, де голова родини став працювати головним агрономом радгоспу ім. ХТЗ. Тут В.Собко в 1973 році закінчив із «золотою» медаллю школу. Хлопець мріяв вступити до Ташкентського танкового училища, але не пройшов медичної комісії. Як згодом з’ясувалося, цьому активно посприяла мати Вадима, яка на власні очі бачила жахи вуличних боїв у Будапешті та згорілих у бронетехніці танкістів, а тому була категорично проти, щоб її син одягнув військову форму. Та Вадим не відмовився від мрії. Коли поїхав до Полтави, щоб за бажанням батьків вступити до медичного інституту, то подав документи не в медінститут, а до приймальної комісії тодішнього Полтавського вищого військового командного училища зв’язку. І знову хлопець зіткнувся з труднощами - на той момент йому ще не виповнилося сімнадцяти років, як цього вимагали правила училища. Та бажання юнака було сильніше за будь-які вікові обмеження, і члени комісії пішли назустріч: «Здаси екзамени, тоді будемо говорити». І випускник Василівської школи на відмінно склав усі іспити. Врахувавши це, а також військове минуле діда і батька (та й «золота» медаль стала в нагоді), офіцери комісії зарахували цілеспрямованого хлопця до лав курсантів військового закладу. За чотири роки навчання курсант Собко зарекомендував себе лише з позитивного боку, окрім іншого, був членом збірної училища з офіцерського багатоборства та виконав норматив кандидата в майстри спорту. Недаремно його на третьому курсі прийняли у члени Компартії, що було в ті часи однією з найбільших відзнак для молодих людей. У 1977 році лейтенанта В.Собка направили до Прикарпатського військового округу у 290-ий окремий батальйон зв’язку. Це було військове формування, яке забезпечувало зв’язок командуючого округу. В 1981 році В.Собка перевели до Південної групи військ, де призначили командиром окремої роти зв’язку, що дислокувалася у Будапешті. Таким чином уже військовим офіцером Вадим Миколайович двадцять п’ять років потому повернувся до місця свого народження. Роки служби в Угорщині запам’яталися постійним освоюванням нових засобів зв’язку та частими навчаннями на полігонах. Саме під час одного з таких навчань у В.Собка погіршився стан здоров’я, після чого офіцера перевели до системи місцевих органів військового управління радянської армії. З 1985 по 1988 рік служив начальником відділення призову Кіровоградського районного військкомату, згодом очолив військкомат Семенівського району. Особливостями служби цього періоду було те, що почалися значні зміни, пов’язані з набуттям Україною незалежності. Вадим Миколайович розповідає: «Тоді було і складно, і, водночас, цікаво служити у системі військкоматів. Зміни державного устрою зумовлювалися й змінами настрою серед населення, у т. ч. і серед військовозобов’язаних. Це викликало хвилю ініціатив з прийняття присяги на вірність Україні. І головне – ініціатива йшла не зверху, а від самих людей. У ті часи реформування армії відбувалося набагато повільніше, аніж у свідомості людей. Пам’ятаю, що за один раз по 500 чоловік добровільно приймали присягу. Звісно, ця перебудова у свідомості людей вплинула і на військових, які свого часу присягали СРСР. Та головне, що не було ніякого спротиву і все пройшло мирним шляхом». З 1991 по 2002 рік В.Собко працював військовим комісаром Чутівського району. Після розпаду СРСР потрібно було зменшувати кількість призовників, але в той же час проводили більш якісний їх відбір. Також багато сил знадобилося на те, щоб закріпити у свідомості людей свято шостого грудня. В.Собко згадує: «На початку дев’яностих багато хто не знав про свято української армії. І коли починали його відзначати, то у школах писали: «Шосте грудня - це 23 лютого», щоб діти розуміли, що ж це за свято таке. Ми проводили зустрічі у школах, різноманітні районні заходи, щоб цей день став традиційним. На мою думку, правильно, що залишили також свято 23 лютого, яке тепер називається Днем захисника Вітчизни. Воно сприяє збереженню зв’язку між поколіннями, наслідування військових традицій. У наш час це надзвичайно актуально, і свято захисника Вітчизни нагадує кожному чоловіку про його священний обов’язок». Згадуючи минуле, підполковник В.Собко говорить, що аби була можливість розпочати все спочатку, він би нічого не змінив, адже справжніх офіцерів колишніх не буває.
Юрій Чаплигін
Ефективність роботи керівника
Не кожен фахівець може бути успішним керівником, адже не кожен здатний витримати високу психологічну напругу, зумовлену великою відповідальністю за прийняті рішення. І володіння основами управлінського мистецтва ще не гарантує ефективності роботи керівника. А залежить вона передусім від дотримання певних вимог, основною серед яких є результативність праці: уміння вникнути у проблему, знайти найоптимальніше її вирішення та організувати й проконтролювати увесь процес. Саме цим впродовж десятиліть і займається на різних керівних посадах Анатолій Шев’яков.
«Кожну справу, яку ми розглядаємо, Анатолій Матвійович намагається всебічно вивчити, до найменших деталей. І коли вже він береться вирішити ту чи іншу проблему, то прагне зробити це якнайкраще», - розповідає заступник голови РДА Світлана Титар, яка уже не один рік трудиться пліч-о-пліч з А.Шев’яковим - спочатку у районній раді, нині в райдержадміністрації. «З ним легко працювати, завжди відчуваєш взаєморозуміння і підтримку. Вимогливий і, водночас, людяний та співчутливий. Не пам’ятаю, щоб коли-небудь він відмахнувся від чиєїсь проблеми. Завжди вислухає, порадить», - стверджує Світлана Олексіївна. А інакше, мабуть, і бути не може. Адже живе і працює на рідній землі, серед своїх односельців. Народився А.Шев’яков 19 лютого 1952 року у Чутовому в родині простих робітників Матвія Петровича та Валентини Іванівни, які все життя добросовісно трудилися у племрадгоспі «Чутове», тяжко заробляючи свій шматок хліба. Батько - тракторист, мати працювала у тваринництві і на польових роботах. Тож відповідальність і серйозне ставлення до своєї справи у нього від батьків. Чимало зусиль до формування характеру доклали і вчителі. Безмежний і цікавий світ знань відкрила перша вчителька Лідія Миколаївна Зленька. Незабутніми є і роки шкільного життя, коли класним керівником була Парасковія Яківна Кульчицька. «Вона вкладала у нас знання і душу», - згадує А.Шев’яков. Яскравим спогадом з дитинства лишилося захоплення футболом. Змагалися не тільки на футбольних майданчиках району, а здобували перемоги і в обласних турнірах. Усе вдавалося тоді гармонійно поєднувати: і спорт, і навчання. Тож школу закінчив з однією четвіркою і надумав вступати до Харківського авіаційного інституту. Мріяв будувати літаки. Однак через низку об’єктивних причин спочатку не вдалося стати студентом вузу. Тож вирішив готуватися до вступу наступного року і одночасно працювати робітником у племзаводі «Чутове», який очолював тоді досить авторитетний у районі фахівець Семен Власович Пасічний. Саме він і вніс кардинальні зміни у плани та мрії юнака, запропонувавши вступати за направленням на факультет механізації Полтавського сільськогосподарського інституту. «Тож вдруге я не випробовував долю, а став стипендіатом аграрного вузу», - розповідає А.Шев’яков. Та все ж літаки залишили слід у його житті: в армії служив у роті радіонавігації. В одному з містечок Туркменії забезпечував зліт і посадку військових та цивільних авіалайнерів. Сумлінно виконував свої обов’язки, тому йому запропонували продовжувати службу. Однак вдома на нього чекала молода дружина, тож у 1976 році повернувся на Чутівщину і розпочав трудове життя інженером-механіком у рідному племзаводі. Сприяв становленню молодого спеціаліста Анатолій Прокопович Сябро, який на той час очолював відділ будівництва. Керував же господарством Юрій Максимович Бафталовський. А.Шев’яков з ностальгією згадує той період: «Це був час розквіту будівництва, зводили виробничі об’єкти, комплектували їх. Життя вирувало». Тому й боляче було полишати усе, коли переходив у сферу управління. Адже понад десять років віддав цьому підприємству. Однак не зміг відмовити тодішньому голові РАПО Андрію Реці, який запропонував йому посаду свого заступника. Тож деякий час трудився у районному управлінні сільського господарства та його структурних підрозділах. З 1992 по 1994 рік обіймав посаду заступника голови РДА. «Тоді молода незалежна держава робила свої перші кроки, а разом з нею й ми намагалися працювати в оновленій країні», - пригадує А.Шев’яков. Згодом понад два роки був головою правління ВАТ «Таврія» у найважчі для підприємства часи, коли воно перебувало у процесі банкрутства. Та, попри все, старалися утримати господарство «на плаву». Працював і головним державним інспектором інспекції із заготівлі і якості с/г продукції облдержадміністрації. А.Шев’яков - депутат районної ради не одного скликання, тричі його обирали головою районної ради. Безумовно, не останню роль у цьому відіграли його уміння вислухати кожного, не загострювати конфлікти, а знаходити компромісні рішення. Його принципову фразу: «Якщо не так, то скажи як» пам’ятає, мабуть, кожен депутат, який брав участь у роботі комісій районної ради. Взагалі ж особливість діяльності керівника полягає і в тому, що її результати може оцінити кожен. Як то кажуть: «усе на виду». Так вважає і Анатолій Матвійович. Тож у переддень свого 60-річчя може підбити певні підсумки. І в особистому житті також, адже у добрі і злагоді виховали з дружиною двох доньок. Старша працює у районній раді, молодша – у банківській установі. Підростає на радість родині онук Андрійко, який кожні вихідні навідується до дідуся й бабусі. Тож вдалося чимало, а головне - зберегти родинний затишок і відповідально працювати на благо рідної Чутівщини.
Оксана Черкас.
Привіт із Шинданду!
Саме ці слова були написані на листівці, яку сержант 476-ої окремої радіолокаційної роти Володимир Незвієцький надіслав своїй матері, таким чином сповістивши їй, що виконує інтернаціональний обов’язок на території Афганістану. І лише після цього повідомлення мати хлопця, яка, до речі, працювала у райвійськкоматі і сама возила призовників на медкомісію до Полтави, дізналася, що її сину доведеться служити в країні, де вже сім років точилася кривава міжусобна війна.
Вісімнадцятирічний уродженець Нижніх Рівнів Володимир Незвієцький потрапив до лав Збройних сил СРСР у липні 1986 року після закінчення першого курсу Харківського зооветеринарного інституту. Курс молодого бійця проходив у Прибалтиці в навчальному підрозділі Добєле-2, що дислокувався неподалік Риги. Там готували зв’язківців, медиків, водіїв, авторемонтників та ін. Опановуючи за прискореною чотиримісячною програмою нові для себе професії, хлопці постійно обговорювали можливість подальшої служби в Афганістані, адже знали, що 90% молодих солдат після присяги направляли саме туди. В.Незвієцький здобув фах зв’язківця, тому, щоб вільно володіти азбукою Морзе, майже щодня зубрив спеціальний алфавіт та вчився передавати і приймати повідомлення. Справа ця була не з легких, та Володимир Іванович відзначався наполегливістю, яку відмітили й командири військового підрозділу. Завдяки цьому, а також здобутому авторитету серед співслужбовців та зразковій дисципліні, його призначили командиром відділення зв’язку і присвоїли звання сержанта. Присягу В.Незвієцький прийняв на початку листопада 1986 року, після чого його разом з іншими хлопцями направили до пересильного пункту у місто Черчик Узбецької республіки. Там «необстріляні» молоді солдати провели тиждень, слухаючи інструктаж виживання на війні, а вже потім кожного з них відправили до місць постійної служби. 476-та окрема радіолокаційна рота радіотехнічних військ протиповітряної оборони, де служив сержант Незвієцький, дислокувалася у військовому містечку Шиндандського гарнізону і займалася радіолокаційним супроводом військових і транспортних літаків та гелікоптерів. Володимир Іванович розповідає: «Ми проводили не лише наші МІГ-25, СУ-7Б, МІ-24, МІ-8, ТУ-134, ТУ-154, але й не раз бачили на своїх моніторах західні «Боїнги». Нам пояснювали, що ці літаки доставляють гуманітарну допомогу, але говорили й про інше. Найцікавішим було те, що жодного разу по «Боїнгах» не стріляли із гранатометів, а ось у бік наших літаків неодноразово летіли ракети «земля-повітря» та «земля-земля». На щастя, за час моєї служби жодного літака не підбили, однак був випадок, коли снаряд, зненацька випущений десь із гір, влучив у дальній ангар аеродрому. Тоді на землі згорів наш літак. У роті було 77 осіб, 17 з яких - офіцери і прапорщики. Знаходилися ми за 800 метрів від Шиндандського аеродрому і за 730 кілометрів від Кабула. З цим містом ми постійно підтримували радіозв’язок і звітували туди на командний пункт. У нас було шість радіолокаційних станцій і одна станція зв’язку. В наряди ходили по три чоловіки на станцію, де слідкували за повітряними цілями. Упродовж двадцяти місяців служби в Афганістані постійно немилосердно світило сонце і температура трималася в середньому 50 градусів вище нуля. Вночі, аби заснути, доводилося змочували постіль. За увесь час там лише один раз пішов дощ, але такий сильний, що у нас повимивало із землі кабелі. Пригадую і град величиною з гороб’яче яйце. Запам’ятався випадок, коли вночі мене розбудив старший лейтенант і сказав: «Немає зв’язку із планшетистом, сходи й дізнайся, що там трапилося». Я узяв ліхтарик та автомат і пішов до станції, що знаходилася біля зенітних установок, які охороняли наші афганські союзники. І ось один з них наставив на мене дуло англійського карабіна і ледь не пристрелив. Я з великими потугами пояснив йому, що виконую наказ командира і ніякими диверсійними діями не займаюся. Виявилося, що кабель був перебитий каменем, і я швидко полагодив його на місці. А коли вже повертався, то знову наштовхнувся на цього афганського вартового, якому вдруге довелося пояснювати мету мого нічного візиту. Взагалі на початку служби багато з нас легковажно ставилися до власної безпеки, а ось ближче до «дембеля» навіть у душ ходили з автоматами в руках. Звісно, у нас були хлопці, які не витримували служби і намагалися втекти з армії. Але куди ж там було тікати? Всюди гори і тверда суміш з піску та глини. Однак то були поодинокі випадки». Додому В.Незвієцький повернувся в липні 1988 року і продовжив навчання у зооветеринарному інституті. А згодом йому надіслали медаль «За бойові заслуги». Нині Володимир Іванович працює лікарем у районній держлікарні ветеринарної медицини. Та окрім цього, він ще й воїн-інтернаціоналіст, який, попри небезпеку, гідно виконав свій обов’язок перед державою.
Юрій ЧАПЛИГІН.
Посміхається доля золотим ювілеєм
2011 рік визначний для родини Чальцевих – на їхній життєвій ниві розквітли величні ювілейні дати: 27 серпня Анатолій Дмитрович та Раїса Гаврилівна відзначають 50-річний ювілей подружнього життя, а першого березня відсвяткували срібне весілля їхній син Вадим та невістка Ольга. Давно дорослі діти після закінчення Полтавського педінституту живуть і працюють у Полтаві, та за кожної нагоди поспішають у Чутове, до батьківської оселі, де їх завжди зустрічають з теплом і любов’ю.
Господар дому, Анатолій Дмитрович, народився 27 серпня 1938 року на Донеччині у сім’ї робітника. Взимку 1941-го, після того, як батька забрали на фронт, його, трирічного хлопчика, на санчатах мама та її сестра доправили з Донбасу на свою батьківщину у Сторожове. Добиралися десять днів у тріскучі морози та заметіль, ночували в попутних селах, вимінюючи на одяг та прикраси їжу. Після закінчення війни повернувся до сім’ї і батько. Анатолій виріс, закінчив Сторожівську восьмирічку, з відзнакою - Василівську середню школу Полтавського району. Вступив до Полтавського сільськогосподарського інституту за спеціальністю „Агрономія”. Будучи студентом, брав активну участь у житті вузу, виступав за молодіжну збірну області з волейболу, отримав звання кандидата у майстри спорту. У 1961 році А.Чальцева, як одного з кращих випускників, направили на роботу в село Весела Долина Глобинського району, де було опорно-показове господарство. Саме тут і познайомився з чарівною дівчиною Раїсою, дитинство якої також було обпалене війною. Родом вона із Запоріжжя, з робітничої сім’ї. Батько загинув під час оборони Москви. Старшу сестру Марію силоміць вивезли до Німеччини. У 1946 році, шукаючи кращого життя, мати з двома молодшими дітьми переїхала на Глобинщину до родичів. Жилося голодно і холодно. Після закінчення Полтавського кооперативного технікуму Раїса працювала у торгівлі. Про враження від зустрічі зі своїм майбутнім обранцем Раїса Гаврилівна згадує: «Серце спинялося, коли виходив на поле молодий агроном. Красивий, освічений, спортсмен, танцюрист обласного ансамблю „Росток”, з чудовим почуттям гумору. То як же в такого не закохатися молодій дівчині?» А згодом, коли у вечірній час понад чотирма ставками мальовничої Веселої Долини плинуло відлуння пісень молоді, що поверталася з клубу, а на поверхні води відсвічували місячні доріжки, в тіні розкішних верб Анатолій попрохав Раїсу стати його дружиною. Дівчина одразу погодилася. Коли подавали заяву до РАГСу, який знаходився в одному приміщенні з райкомом комсомолу, секретар райкому, вітаючи молодят, запропонував зіграти комсомольське весілля. А напередодні, цієї важливої події перед кіносеансом в місцевому клубі, на екрані висвітились титри, написані від руки фіолетовим чорнилом, про запрошення всіх бажаючих на перше в районі весілля, організоване райкомом комсомолу. У 60-ті роки багатих застіль ніхто не влаштовував, але запам’яталося Анатолію та Раїсі, що було весело, з музикою, піснями і танцями, численними привітаннями. Незабаром А.Чальцева направили інспектором на дільницю з семи колгоспів з центром у селі Манжелія. Там через рік після одруження у молодій сім’ї сталася приємна подія – народився син Вадим. У хатині, де вони тоді жили, оселився їжачок, який вночі сопів та тупотів об долівку. Користь від тваринки була подвійна: відлякування шкідників і розвага для малюка. Півторарічний хлопчик називав його „Чок” і сопів, ніби їжачок, кумедно склавши губи, підгодовував голчастого молоком. Молоді батьки продовжували працювати, виховувати сина і навчатися: Анатолій вступив до аспірантури Полтавського сільськогосподарського інституту, а Раїса у цьому ж навчальному закладі здобувала освіту економіста. Невдовзі у зв’язку з переведенням чоловіка на роботу начальником сировинного відділу на цукрозавод ім. Артема родина оселилася в Артемівці. Протягом дев’яти років А.Чальцев очолював заводську партійну організацію, був незмінним пропагандистом системи партійної освіти. Заочно закінчив університет марксизму-ленінізму. Раїса Гаврилівна працювала в комітеті профспілки цукрозаводу, економістом, начальником планово-виробничого відділу Артемівського міжколгоспного шляхово-будівельного управління №24. 1981 року родина переїхала до Чутового. Анатолій Дмитрович ще з 1973 року працював головним агрономом районного управління сільського господарства, а згодом у різних господарствах району. Крім того, був інструктором райкому партії, секретарем парткому колгоспу ім. Свердлова, начальником районного управління сільського господарства, очолював шовкорадгосп. З 1990 по 1998 роки А.Чальцев - викладач спецдисциплін, заступник директора ПТУ №55. З 2002 року був головним агрономом та директором військового племзаводу „Чутове”. Раїса Гаврилівна після переїзду працювала старшим інспектором районного комітету народного контролю та понад десять років очолювала районне управління статистики. Колеги з вдячністю відзначають її професіоналізм, вимогливість до підлеглих і, разом з тим, доброту душі, широку ерудицію, що розвинулася завдяки любові до літератури. До речі, у неї вдома знаходиться багато передплатних видань як вітчизняних, так і зарубіжних класиків. У 1995 році Раїса Гаврилівна вийшла на заслужений відпочинок. Анатолій Дмитрович приєднався до неї у 2007 році, маючи за плечима 50 років трудового стажу. У нього дивовижна пам’ять спеціаліста: він знає всі поля в районі, а в тих господарствах, де працював, ще й номер і площу кожного лану. Також йому цікавий жанр гуморесок, які він усім розповідає, а в його домашній бібліотеці є книги дев’яти гумористів України і Союзу. Досі любить волейбол. Енергійному, активному життю сприяє оптимізм сім’ї Чальцевих, який всюди бере гору, хоча багаторічна робота у сільському господарстві дещо погіршила стан здоров’я. Останнім часом суспільна робота для „золотих” ювілярів відійшла на другий план, для них головне - родинні стосунки. Батьки допомагають дітям, а діти - батькам. Онук Дмитро, який перейшов до 11 класу однієї з полтавських шкіл, з нагоди золотого ювілею подружнього життя надіслав дідусеві й бабусі привітання. У ньому є такі рядки: Нехай вам завжди посміхається доля, Несуть тільки радість з собою роки, Хай щастя й здоров’я буде доволі, Хай збудуться мрії, бажання й думки. Кажуть, що життєву стежку людини визначає Господь. Тож із вдячністю треба приймати усе, що Він посилає. За таким принципом і переступають Чальцеви півстолітній рубіж спільного життя.
Наталія Березньова