Коли на території Сходу на повну силу розгорівся конфлікт, в Україні почалася перша хвиля мобілізації населення на захист державних кордонів. Серед перших, кому довелося взяти до рук зброю, був і чутівець Олександр Штофель. На той час важко було достеменно оцінити ситуацію в країні, тому й у військкоматі попередньо запевняли, що призивають на декілька днів. Та з тих пір минуло майже дев’ять місяців, і лише зараз чоловікові пощастило втрапити додому у короткочасну відпустку.
Олександр розповідає, що після двомісячного курсу перепідготовки та підвищення кваліфікації у Черкаському Дніпропетровської області його направили до 93-ої Харківської механізованої окремої бригади. Віч-на-віч з війною зустрівся першого червня, а вже шостого отримав тяжку контузію. Лікування у Полтавському госпіталі не дало стовідсотково позитивного результату – помітно погіршився зір. Та попри це, Олександр знову повернувся у зону проведення антитерористичної операції. Нині служить у званні молодшого сержанта командиром БТР третього відділення у взводі охорони.
Про бойові дії, втрати побратимів, про жахливі картинки не з екрана телевізора говорити не хоче. «Кому це потрібно і навіщо? - запитує, в першу чергу, себе, спрямовуючи погляд в нікуди. - Чи нормально сприймуть читачі розповідь про те, як доводилося нам збирати останки товаришів у целофанові пакети, витягувати обгорілі трупи з понівеченої техніки?»
Стисло розповів лише про дружні стосунки у колективі та взаємовиручку під час виконання бойових завдань, про ставлення місцевого населення до українських захисників. Більшість жителів захопленої території Донбасу спершу сприймали українських бійців агресивно й насторожено. Згодом, коли вони зрозуміли, що собою представляє самопроголошена влада та її обіцянки, і що українські вояки несуть мир на їхню територію і допомагають місцевому населенню, зокрема, й продуктами та ліками, свою думку кардинально змінили.
Чимало щирих слів вдячності мовив Олександр Штофель на адресу волонтерів. Говорить, що державне забезпечення спрямоване передусім на бійців Національної гвардії й прикордонників. Іншим же доводиться виживати переважно самотужки. Саме волонтери забезпечують спорядженням, харчами, іншими необхідними речами. Отримують бійці й посилки з дому через «Нову пошту».
Щодо умов проживання, Олександр розповідає, що спочатку вони були близькі до спартанських: теплої пори - під відкритим небом у палатках, окопах, бліндажах. Нині облаштувалися у занедбаному приміщенні сільського клубу: засклили вікна, встановили «буржуйки».
«Служба у мирний час та виконання обов’язків в умовах війни - зовсім різні речі. Зараз ти мусиш мужньо і професійно захищати свою Батьківщину зі зброєю в руках хочеш ти цього, чи не хочеш», - переконаний О.Штофель, як і всі його побратими. Бо ж розуміють, що за їхніми спинами - близькі люди, рідна країна, увесь український народ, який сподівається на незламність своїх захисників.
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS
