Каталог статей

Надія Михайлівна гордиться своїми дітьми, бо ж виросли порядними, чесними, працьовитими. Коли були ще малими, не мала змоги приділяти їм багато часу: життя минало на фермі, де працювала дояркою, у полі на ланці, у догляді за чималим домашнім господарством. Та все ж зуміла посіяти у дитячі душі найкращі зерна, які проросли добрими, міцними сходами. Н.Онайко й сама з багатодітної родини. Шестеро їх було у батьків-колгоспників, вона - наймолодша, 1938 року народження. Її поколінню, яке пізніше назвали «діти війни», випала доля зазнати людських страждань, щоденного страху, очікування смерті. Вона не бачила іграшок, солодощів, книжок; натомість - вибухи, снаряди, загиблі солдати… У дитячій пам’яті назавжди закарбувалися німецька окупація, евакуація, повернення додому на згарище, холодні окопи, пристосовані під житло. Науку життя пізнавала, як усі тоді, із самого життя, від старших. Хоч і закінчила десятирічку, та пішла працювати на ферму. Їй і ще трьом дівчатам довірили доглядати за нетелями. «Тяжко було. Попервах допомагала мати, а згодом втяглася», - пригадує Надія Михайлівна. Надвечір відчувала втому, та молодість не дозволяла всидіти вдома. Скинувши гумові чоботи й куфайку, крутнувшись перед люстерком у легкій сукні, поспішала до клубу. Там і зустріла майбутнього чоловіка: традиційне знайомство на танцях закінчилося весіллям. Стали жити у Никонорівці, звідки був її суджений Василь. Невдовзі, у 1959-му, на світ з’явився первісток Дмитро, названий в честь діда, через два роки - Іван, потім Галя. Тодішня декретна відпустка - кілька місяців, тому діти няньчили один одного самі. Згодом, коли підросли, стали незамінними помічниками. Батько – в полі, мати – на фермі, а вони без нагадування виконували домашню роботу: поралися по господарству, доїли корову, здавали молоко, пололи город. «На роботу йшла затемна, - розповідає Н.Онайко. - Бувало, поставлю у піч хліб, а допікає й витягає Галя. Тоді вже й у школу поспішає. Дмитро з Іваном - і на ланці зі мною, і на фермі». Через кілька років родина Онайків поповнилася ще й Андрієм і Тетяною. Повиростали, повивчалися. Хлопці відбули армію, закінчили технікум і стали працювати у рідному колгоспі «Шлях Жовтня». Після реформи у сільському господарстві вирішили спробувати себе у новому виді діяльності – фермерстві. Ризикуючи, починали з малого, зараз вже міцно стоять на ногах. В усьому підтримують один одного, не піддаються спокусі великих грошей, не прагнуть збагатитися нечесним шляхом – всього досягають нелегкою наполегливою працею. Це – результат батьківських уроків. Галина знайшла своє щастя у Котельві, де й мешкає зараз. Працює хлібопекарем. То, мабуть, від матері, бо свого часу Надія Михайлівна славилася в окрузі випіканням пишного хліба. Як говорить сама майстриня, пекла буханці мішками на всі гулянки в селі, а зараз бабусину науку охоче переймає двадцятирічна онучка Світлана, донька Андрія. Наймолодша Тетяна вийшла заміж в Артемівку, працює у дитсадку. Багата мати-героїня й на п’ятнадцятьох онуків та двох правнуків. До речі, Дмитро Васильович разом з дружиною народили й виховали також п’ятьох дітей. Рано овдовіла Н.Онайко - шістнадцять років минуло відтоді, як поховала господаря дому Василя Дмитровича. З тих пір живе у затишному будинку сама, та самотньою себе не відчуває. Постійна турбота від дітей – то їхня віддача за те, що вона в них вклала, що вони зараз мають і чим живуть. А діти для неї – найбільше багатство, найвищий подвиг, за що й має «Медаль материнства». А нещодавно до оселі Надії Михайлівни завітав перший заступник голови РДА Олександр Білан, аби виконати приємну місію: вручити жінці посвідчення про присвоєння почесного звання «Мати-героїня» й нагрудний знак. Стареньку тепло привітала й Филенківський сільський голова Тетяна Тараненко, подякувала за материнську самовідданість і звитяжну працю. …П’ятеро дітей. То не лише п’ять раз народити. То незмірний, неоціненний труд материнський. Робота і діти, діти й робота. Щодень і повсякчас…

Наталія ЛОСЬ.