З теплими літніми зливами відшуміли 50 років відтоді, як юнаки та дівчата вийшли за поріг рідного навчального закладу й поринули у вир дорослого життя. Більшість тих випускників – діти війни, мали нелегке дитинство, пережили післявоєнні злигодні й розруху, працюючи нарівні з батьками. Після школи отримали освіту, сумлінно трудилися на теренах нашої держави, виховували гідних нащадків. Кожен з них впродовж всього життя є прикладом талановитої, працьовитої і відданої своїй справі людини. З радістю і помітним хвилюванням сходилися поважні чоловіки й жінки до ганку рідної школи і ще здалеку намагалися розгледіти своїх однокласників. Остання їхня зустріч була 25 років тому, а деякі зустрілися вперше за 50 літ. На диво, майже всі одразу впізнавали один одного. Поцілунки, обійми, сльози… З трепетом у душі зайшли до свого класу старої школи, де зараз знаходиться районний методкабінет. Його завідуюча Катерина Курінна люб’язно запросила прибулих розміститися за столом. Як і в шкільні роки були й ті, що запізнилися й ніяково заходили до класу, але того дня їх ніхто не ставив у куток, не вимагав ніяких пояснень, бо ж зібралися не на звичайний, а на підсумковий життєвий урок. Аби хоч на мить повернути колишніх випускників у далекий 52-ий рік, коли вони вперше несміливо заглянули до класу, їх прийшли привітати учні місцевої школи разом з учителькою Ольгою Бурдіною. Мелодійний дзвоник у руках наймолодших школяриків нагадав усім про неповторні безтурботні дні шкільного дитинства та юності. Не залишився осторонь незвичайного заходу і наказний гетьман Українського реєстрового козацтва генерал-полковник УРК Олександр Алексєєв, який із задоволенням прибув привітати нащадків славного козацького роду Чутівщини. Олександр Богданович вручив кожному грамоту за активну життєву позицію та з нагоди 50-ої річниці шкільного випуску за підписом гетьмана А.Шевченка, а жінки отримали з його рук троянди. Крім цього, за вагомий внесок у відродження духовних патріотичних традицій українського козацтва О.Алексєєв нагородив Володимира Панченка орденом ІІ ступеня «Срібний козацький хрест» та Миколу Мельникова орденом ІІІ ступеня «Бронзовий козацький хрест». Приємну місію виконав і районний військовий комісар Віталій Свічкар – він вручив ювілейну медаль учаснику бойових дій, капітан-лейтенанту Юрію Тарабаєву. До речі, Віталій Анатолійович допоміг розшукати деяких випускників школи через своїх колег із Зіньківського та Карлівського районів. Палкі вітання поважному зібранню адресував і голова районної ветеранської організації Петро Павленко. Під час перегляду пожовклих від часу фотокарток всі поринули у спогади. Згадали, як їздили на екскурсію у Київ прямісінько на кузові вантажівки, як обходили пішки увесь район у складі агітбригади, як радо зустрічали юних артистів на фермах і в полі, як ночували на підлозі у шкільних спортзалах. У центрі уваги під час зустрічі була Інна Шатіло, донька колишнього військового комісара. Їхня сім’я перебралася до Чутового, де дівчинка пішла до другого класу. Чи не кожен однокласник намагався заволодіти серцем красуні, та вона знала собі ціну. Економіст за фахом все своє трудове життя присвятила бухгалтерській справі. Цікавою долею і насиченою біографією відзначається Володимир Панченко. Історик за фахом свого часу закінчив Харківське військове авіаційно-технічне училище, багато років служив за кордоном, брав участь у воєнних діях у Чехословаччині. Після трьох десятиліть, відданих військовій справі, вийшов на заслужений відпочинок у званні підполковника. І до сьогодні Володимир Васильович займає активну життєву позицію. Нелегку дорогу до знань пригадав Віктор Войко. Мале хлопченя з товаришами пішки щодня долало відстань з Лисичої до Новофедорівки, аби здобути восьмирічну освіту. Середню школу закінчував у Чутовому, далі – навчання у будівельно-дорожньому інституті. Невдовзі молодий перспективний чоловік поринув у партійну роботу, дійшов до секретаря Полтавського міськкому партії. Людмилу Поколодну доля закинула до Харкова. Після навчання у Кременчуці дівчина майнула до великого міста, там зустріла свого судженого, влаштувалася на роботу. Трудову діяльність пов’язала із заводом «Серп і молот». У школі Люся (так звали її однокласники) мала товсту косу – неабияку гордість кожної дівчини. Слухняним і наполегливим у навчанні запам’ятався однокласникам «золотий» медаліст Микола Мельников. Син учительки не міг дозволити собі якоїсь витівки чи прийти на заняття з невивченим уроком. Після закінчення Харківського авіаційного інституту працював на авіаційному заводі ім. Антонова у Києві. Побував не в одному куточку світу, досконало знає чи не кожен літак. А оптимістка по життю Надія Пономаренко пригадала, як Юрій Тарабаєв на уроках постійно користувався її підручниками, бо ж свої носити лінувався. До речі, Юрій Тихонович чотири роки служив на славнозвісному флагманському крейсері ім. Дзержинського Чорноморського флоту, брав участь у воєнних діях в Єгипті. Колегами по роботі впродовж тривалого часу були Микола Алфер’єв та Віктор Пилявець. Обоє займалися журналістською діяльністю, творили часопис Чутівщини. Володимира Шевченка чутівці та жителі району знають як вправного взуттєвого майстра. На свій хліб перейшов, коли ще не було й чотирнадцяти років. Спробував себе у різних сферах, а наприкінці 70-их зайнявся ремонтом взуття. Не стримала сліз при зустрічі проста трудівниця з блакитними очима Лідія Зінченко. Попри те, що жінка утримує чимале господарство, все ж викроїла трохи часу для спілкування зі своїми шкільними товаришами. По телефону привітала своїх однокласників Анастасія Крамаренко з Харкова, Любов Борисенко з Кременчука. Усі разом зателефонували Людмилі Березовій з Луганщини. Через хворобу вона не змогла прибути до Чутового, тож друзі дитинства підтримали її щирими словами, побажали здоров’я і віри в краще. Згадали того дня й своїх нині покійних класних керівників – Галину Онацьку й Мотрону Харченко. Відвідали їхні могили, поклали квіти, а у чутівському храмі о. Олег відправив панахиду за померлими вчителям та 18-ма випускникам. …Різнобарвним калейдоскопом промайнули спогади про школу. Випускники 1962 року змістовно відтворили картину минулого, спогади про яке озвалися щемом у серці кожного. За відмінну підготовку заходу всі щиро дякували організаторам: В.Панченку, В.Пилявцю, Н.Пономаренко, М.Алфер’єву. З наступною зустріччю вирішили довго не зволікати, а з’їхатися якнайшвидше, бо того вимагає невблаганний плин часу, що немилосердно поглинає подальші роки. Наталія ЛОСЬ. Фото автора.
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS