Статистика |
|---|
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
|
Каталог статей
Зустріч
До навчального закладу суботнього дня сходилися колишні учні, серед яких вирізнялися сивочолі, статечні і поважні люди. Вони цього дня стали такими ж, як і 50 років тому - веселими, гомінкими, по-юнацьки безтурботними і по-справжньому щасливими.
У святково прикрашеному фойє школи для винуватців урочистостей учні на чолі з педагогом-організатором Юлією Штефан влаштували справжнє свято. До присутніх з душевною промовою звернулася директор школи Світлана Петренко. А школярі з неабияким натхненням дарували вірші, співали пісні, танцювали, запрошували до слова випускників різних поколінь, ставили їм запитання і чули цікаві, часом невпевнені, а то й з нотками гумору відповіді.
Багато теплих слів на адресу школи, учителів лунало від представників кожного випуску. А колишні учні, які покинули стіни рідної школи 1991 року, подякували своїм однокласникам, які боронили українські кордони на Сході, і вручили їм невеликі подарунки.
І ось, нарешті, настала хвилююча мить: шкільний дзвоник у руках випускника 1966 року Миколи Дорошка та учениці Ані Штефан покликав усіх на своєрідний підсумковий урок.
Найстарші учасники зустрічі - люди вже поважного віку, у кожного по-своєму склалася доля, про кожного можна розповідати й розповідати. Позаду - випробування на міць душі, на людяність і порядність; любов і зрада, радість і розпач. Та вони все зуміли перебороти, їхні очі випромінювали доброту, у словах відчувалася мудрість, а ще - вони зберегли уміння цінувати дружні шкільні стосунки. На зустріч їх прибуло лише семеро з одинадцяти, які мають за щастя радіти білому світу. Покійних однокласників та вчителів вшанували добрим словом. Саме цього дня надійшла сумна звістка з Латвії – не стало Комінника Івана Миколайовича. А планували ж до нього зателефонувати, розповісти про радість зустрічі. Не судилося…
З особливою шаною й теплотою згадували своїх наставників: першу вчительку Бабенко Надію Терентіївну, класного керівника Борщ Одарку Павлівну, вчителя математики, поціновувача сценічного мистецтва Борща Івана Олексійовича, з яким готували вистави для своїх односельців та їздили в театр до міста; директора від Бога Филенка Андрія Петровича; а вчителька української мови та літератури Хоменко Катерина Павлівна запам’яталася вишуканою зовнішністю, строгістю й справедливістю. Про усіх педагогів мовили добре слово, адже вони були не лише кваліфікованими спеціалістами, а й сильними, мужніми людьми, обпаленими війною.
Чимало приємних згадок залишилося з тих пір, коли переїздили до приміщення нової школи. Було то зимової пори, тож все обладнання, книги, меблі перевозили саньми. Поспішали облаштуватися у світлих класах якнайшвидше, тож завзято працювали: і вчителі, й учні.
Заряд позитиву випускники-пенсіонери отримали, пригадуючи, як вночі перед випускним хлопці позривали всі квіти на подвір’ї односельців; як у класного керівника виникла ідея зробити два бідони морозива й пригостити усіх присутніх на випускному вечорі; як їздили у Київ на екскурсію у кузові вантажівки. Впродовж усієї зустрічі тільки й чулося: «А пам’ятаєш..?» З цікавістю розглядали фото свого дружнього класу, одного з кращих у школі, в якому навчалися 19 хлопців і шестеро дівчат.
Як зазначив один з організаторів зустрічі Анатолій Васильович Петрашенко, усі його однокласники стали порядними людьми, здобули освіту, сумлінно працювали у різних сферах. Кожен коротко розповів про свій життєвий шлях. Так, колишній голова учнівської ради школи, відмінник навчання А.Петрашенко після закінчення Харківського інституту механізації і електрифікації працював головним інженером, викладачем ПТУ, спеціалістом с/г управління, очолював сільгосппідприємство.
Андрій Володимирович Комінник вчився у Хорольському технікумі механізації с/г, трудився у рідному колгоспі ім. Свердлова, заочно закінчив інститут, був бригадиром тракторної бригади. Під час служби в армії отримав звання старшого прапорщика, був начальником комендатури запасного аеродрому.
Наталія Іванівна Коробко (Мокійчук) навчалася у Люботині, працювала черговою на залізниці, помічником кіномеханіка в Артемівці.
Більша частина життя Наталії Олександрівни Кошляк (Пащенко) минула на Дніпропетровщині. Жінка спробувала себе на різних посадах: була й кранівницею, і технологом, і майстром на заводі. Після виходу на заслужений відпочинок повернулася до Кочубеївки.
Не зрадив обраному у юності шляху Микола Григорович Дорошко - маючи неабиякий потяг до техніки, їздив за кермом трактора, автомобіля у місцевому колгоспі аж до пенсійного віку.
На особливу повагу, як багатодітна мати, заслуговує Любов Павлівна Зеленська (Левадна). Працелюбна, скромна, відповідальна жінка зарекомендувала себе на усіх ланках роботи з найкращого боку. Беручка і вправна, вона підкорила навіть «залізного коня» і кермувала ним не гірше колег-чоловіків.
Мирні спеціальності опанував і Сергій Васильович Петренко: працював у лісництві, навчав дітей музики у школі, трудився у городній бригаді Артемівського цукрозаводу.
Життєві обставини завадили прибути до рідної школи ще чотирьом її випускникам. Та про них згадували добрим словом їхні шкільні товариші. Так, Валентина Миколаївна Сосідко відзначалася активністю, була секретарем комсомольської організації школи. Здобувши кооперативну освіту, працювала бухгалтером у Запоріжжі. У Харкові нині проживає Олександр Миколайович Ночовний. Свого часу опанував спеціальність радіомайстра, закінчив фізико-технічний вуз, очолював лабораторію у поліклініці при залізниці. Добре знають чутівці Світлану Григорівну Клюшніченко (Марчевську). Педагог за освітою, жінка увесь час працювала у державних структурах району. А Петро Миколайович Гайдук закінчив курси водіїв і шоферував на Артемівському цукрозаводі.
Розповідь кожного з випускників - задушевна й щира, у ній - непідробна любов до рідного краю, повага до батьків і вчителів, школи й друзів. Такі зустрічі зближують, єднають, вчать життєвої мудрості.
Джерело: http://чутове, сільські новини |
| Категорія: Новини | Додав: редакция (20.05.2016)
|
| Переглядів: 1712
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
|
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS