Каталог статей

Олександрі Микитівні 27 січня заступник голови РДА Світлана Титар вручила нагрудний знак «Мати-героїня» та посвідчення, підписане Президентом України В.Януковичем. Зворушливо було спостерігати, як немічна старенька, котрій нещодавно виповнилося 87 років, уважно розглядала нагороду. Хвороба, яка скувала бабусю, не дала їй можливості до кінця усвідомити всю сутність моменту. Ця обставина і внесла корективи під час вручення. Скупо, але по-чоловічому сердечно в руки іменинниці дня вклав подарунок Артемівський селищний голова Василь Дрозд. Не було й промовистих слів, а лише необхідна дія, щире співчуття та безмежна повага. Непідробна шана та цілком виправдане захоплення. Вона на це заслужила… Народилася Олександра Микитівна 1926 року у простій селянській родині, яка проживала у Федорівці. Як усі її земляки, випила гірку чашу голодоморів, розрух, воєнного лихоліття. Назавжди в її пам’яті закарбувалися заплакані очі конячини, яку насильно відбирали активісти колективізації у розгубленого батька. О.Малько пощастило вижити, а от уникнути фашистського полону не вдалося. Молоду дівчину жорстокі загарбники змусили працювати на господаря у Німеччині. Здавалося, горю і бідам не буде кінця. На щастя, доля посміхнулася їй. І це сталося тоді, коли у її життя ввійшов чорнобровий односелець Микола. У подружжя Мальків один за одним почали народжуватися діти: Василь, Костянтин, Надія, Ніна, які зростали на їхній батьківщині. У 1969 році батьки переїхали до Артемівки, де й влаштувалися на роботу на цукрозавод ім. Артема. Олександра Микитівна добросовісно виконувала обов’язки різноробочої. Брала активну участь у громадському житті селища, користувалася авторитетом серед односельців. Часто-густо із сусідами на гулянках затягувала українську пісню, яка руйнувала усілякі умовності та об’єднувала в одну родину. Але найбільше зусиль вона докладала для того, щоб її діти зростали добрими, скромними, чесними, а головне - працьовитими. Була переконана - ліниві не виживуть. Тож у її дворі було повно всілякої живності: дві корівки - не менше, чимало поросят, а домашньої птиці й не злічити. Вечорами любила брати до рук спиці та в’язати шкарпетки. Дівчатка переймали від неї це рукоділля. Ще училися у матері всілякій хатній справі та варити смачнючі страви, а найбільше - борщі. За щоденними клопотами не помітила, як подорослішали діти та розлетілися, хто куди. Василь оселився у Первомайську Харківської області, Ніна - ще далі, у Тюмені, Костянтин та Надія - на теренах Полтавщини. Біля батьків залишився наймолодший – Євген, який народився через 17 років після Ніни. Він і став головним опікуном пристарілої матусі (старші її сини уже відійшли до іншого світу). Синівський обов’язок розділяє з ним його дружина Оксана. Разом вони дбайливо доглядають стареньку, яка хворіє уже п’ятий рік. Розраджують старшу господиню цього добротного і затишного дому відвідини двох доньок, 12 онуків, 18 правнуків. Як будь-яка ненька хотіла б, щоб вони завжди були з нею. Але розуміє, що це неможливо, тому задовольняється частими телефонними дзвінками. Радіє вона й праправнучаткові. Тішиться і радіє, бо по-іншому не може, бо - мати. Все, як і має бути, як у тій притчі про суперечку різних почуттів, що змагалися, хто із них сильніший. Ненависть хвалилася, що через неї з’явились Зрада, Гнів, Самотність. Хизувалася, що вона може довести до самогубства, Ревнивість - до вбивства. Доброта, обурюючись від таких жахіть, заявила, що вона сильніша, бо може допомогти створити щось прекрасне. Любов доводила, що вона з поганої людини зробить хорошу, подолає будь-які перешкоди. У розмову втрутилася Мудрість, повідомивши, що знає таке почуття, котре перемогти не можливо. Воно ніколи не кричить про себе, не сумнівається, ніколи не злякається Ненависті, Зради, Гніву. У ньому є і Доброта, і Любов… Йому ніколи сперечатися, бо потрібно трудитися постійно, щоб оберігати, наставляти, захищати та стояти на варті Щастя й Спокою. Його ім’я просте – Материнство.