Житель Филенкового Станіслав Гляпа народився 1930 року в Писаревщині Диканського району. Батьки його були звичайними робочими на фермі, і одинадцятирічним Станіслав залюбки допомагав їм. Одного буденного дня колгоспники почули гру духового оркестру. Це означало, що слід негайно йти до клубу на сходини. Дорогою до культурного закладу люди дивувалися, що ж могло трапитися. Біля клубу панувала гнітюча атмосфера. У передчутті чогось неминучого й страшного селяни чекали… Увімкнувся гучномовець, і полинуло оте жахливе: «Граждане, война!» Жінки заголосили, пригортаючись до чоловіків, а ті: «Германець суне, злий, запекла буде боротьба». Спогади про це у С.Гляпи такі яскраві, наче вчора все сталося. Станіслав Леонтійович закарбував у пам’яті слова: «Прокричали репродукторы беду». Уже наступного дня почалась мобілізація. Селом їздила підвода, куди чоловіки, попрощавшись з рідними, заплигували майже на ходу. Цією упряжкою їх везли до районного військкомату. Забирали спочатку молодих, згодом - старших. Отак у селі дуже скоро залишились жінки, старі й діти. «Коли окупували село, одразу стали забирати підлітків на роботу в Німеччину, - згадує С.Гляпа. - Щоб мати вдосталь провізії, колгоспи і ферми не руйнували. Тоді я з ранньої весни до пізньої осені працював у полі. Обробляли землю кіньми і волами. І ця практика стала мені в нагоді після звільнення, коли на рідну землю очікувала тривала реабілітація». У 1943 році, відступаючи, німці заклято нищили все на своєму шляху. Палили хати, колгоспні приміщення, гнали людей. Трохи оговтавшись, селяни, а з ними й С.Гляпа, не розгубились: по лісах стали збирати докупи залишки вцілілої худоби: обгорілі слабкі коні, воли, а корови, до того ж, мали хворі вим’я, бо їх довго не доїли. Перелякані люди, нещасна худоба - але знову взялися до праці. Обробляли землю: тварин - у ярма, хомути, приєднували жатки. Не все встигли спалити німці. Так збирали урожай 43-го… С.Гляпа не вставав з коня по 16 годин. «Пам’ятаю, як ми від утоми плакали, просили відпочинку, - розповідає Станіслав Леонтійович. - А бригадир на це: «Давайте, дітки, давайте! Для фронту! Для перемоги!» І ми - «давали». Навіть в обідню перерву не мав спочинку: гострив коси. А вночі пас коней. З іншими хлопцями відганяли на луки і там сплутували їм ноги. Молодиці гляділи коней, а ми, як «чоловіки», обороняли тварин і людей від вовків». Станіслав Леонтійович працював у полі з 1943 по 1947 рік. Але жодних документів про це немає. Його заробіток нараховували у платню матері. У серці підлітка викарбувалися закріплені кривавими мозолями та надмірною перевтомою слова Сталіна: «У нас детского труда нет!» Станіслав Леонтійович розповів, що хоч як важко було, а працювали завзято і наполегливо. Вірили в краще. І у перемогу, і у світле майбутнє після неї. Звір фашизму, забравши багато життів, не витримав таки натиску слов’ян. Знову звичайний робочий день, усі на ниві. Аж раптом на горизонті - червоне майорить. Придивляються пильно: вершник з червоним стягом у руках. Ось він все ближче і ближче, так що чути стало: «Перемога! Перемога!» «Ми плакали й сміялись, - згадує Станіслав Леонтійович. – Покинули реманент прямо на ниві. І всі – на мітинг. Утім, порадівши перемозі, повернулись до праці. Бо ж солдати ще в строю, та й ті, що демобілізувались – каліки. У 1947-му голод був страшний. Навіть картопля – і та згнила в землі, так що не встигли і трохи врожаю порятувати. На полі я тоді працював за хлібину в день. І ось одного разу бригадир підійшов і, віддаючи зароблене, сказав: «Це остання хлібина. На завтра тобі роботи немає». Щоб вижити, я поїхав до Харкова, вступив у ветеринарний технікум. Згодом - чотири з половиною роки служби в Туркменії. З «червоним» дипломом технікуму я вступив до Харківського ветеринарного інституту, який теж закінчив на відмінно. Мене хотіли зробити інструктором райкому, але я був категорично проти. Навіщо ж я дев’ять років вчився на ветеринара?! Пішов працювати до колгоспу в Дергачівському районі, займався улюбленою справою, а згодом, через перипетії долі, потрапив у Филенкове». Станіслав Гляпа - справжній професіонал, навчав премудростям фаху ветлікарів Олексія Шляпкіна, Сергія Цибулька. Та спогади про роки війни, заховані у найвіддаленішому куточку душі, прикриті невиправним оптимізмом і життєвою енергією, все одно тривожать серце. І звертається тоді чоловік до небес: «Не повтори цього! Не допусти!..»
Дар'я ГУСТІЛІНА.
|
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS