Як і більшості молодих людей радянської епохи, Миколі Сергійовичу довелося покинути свою малу батьківщину. «Я родом із Люботина Харківської області, - розповів М.Білоус. – На світ з’явився у 1936 році. Дитинство, як і у всіх тоді, було нелегким. Спогади про війну і досі яскраві. Німці приїхали до Люботина поїздом. Станція у нас була велика, вузлова. Тож загарбники як висипали з вагонів – і по хатах, мов ті мурахи.
Мене ж мама шкідником називала. Гуляючи, я збирав набої, порох і приносив усе додому. Одного разу знайшов щось особливе (пізніше виявилось, що то димова шашка) і вкинув у сусідський двір. Димова завіса утворилась дуже щільна. А німці тоді мало всіх не перестріляли, допитуючись, хто і навіщо те зробив.
Добре пам’ятаю, коли до села прийшли червоноармійці. Зупинилися саме біля нашої хати і вистрілили з «Катюші» по ворогу. Німці швидко визначили, звідки був напад, і почали обстрілювати нашу хату. Але обійшлося: ми в погріб заховались, тож залишились живими. Десять класів я закінчив у місцевій школі. Навчання було ще те. Окрім здобуття знань, учні мали потурбуватись і про приміщення, в якому проходили уроки. Топили у класах буржуйками, дрова для яких діти приносили з собою. Скла у вікнах взагалі не було, затуляли чим могли. Але нічого, середню освіту отримав.
Тяжко було у 1947-му. Я за шість кілометрів ходив у поле, збирати колоски. Батько - пішки на Полтавщину, міняти речі на зерно. А я тоді захоплювався розведенням голубів і одного разу, коли батько приніс зерно, згодував його їм. Ох, і перепало ж мені за це на горіхи! У колгоспі батькові, як машиністу, давали кілограм хліба на день, дітям – по 250 грамів. На матір же не виділяли нічого.
Спеціальність «молодший агроном» я здобув у Ліпковаторському сільськогосподарському технікумі. Під час навчання познайомився з майбутньою своєю дружиною – Надією Сергіївною. Ми побралися у 1957 році, коли закінчили технікум. Моя половина родом з Чутового. Тож, пропрацювавши менше року в радгоспі ім. Шмідта в Миколаївській області, ми вирішили переїхати на Чутівщину».
До лав Радянської армії Микола Сергійович пішов у 1958 році. Служити довелося на Балтійському флоті. Та в армії М.Білоус побув всього два роки: потрапив під скорочення. Командування врахувало те, що молодий матрос має дружину і новонароджену доньку.
У Чутовому почав працювати в колгоспі ім. Леніна. Спочатку обіймав посаду обліковця тракторної бригади. А із лютого 1963 року став бригадиром комплексної бригади №1. «Після війни у колгоспах панувала розруха, - пригадує М.Білоус. - На першій бригаді був корівник, свинарник і телятник. Корівник – без даху, лише якийсь очерет накиданий. Утримували також із сотню овець. Щоб побудувати приміщення під ферми, наші їздили у Люботин по шлак».
Фото з сімейного архіву
Але економіка колгоспів поступово піднімалась. До розвалу колгоспів, як розповів Микола Сергійович, на першій бригаді було 350 дійних корів, 1017 голів молодняку ВРХ, 3000 курей і 40 коней.
З теплом М.Білоус згадує людей, з якими йому пощастило працювати. Це й агроном Микола Бойченко, і зоотехнік Анастасія Гусак. Керівником від Бога був Іван Васильович Ропавка.
Добре пам’ятає Микола Сергійович Героя Соціалістичної Праці Ольгу Денисову, яка працювала ланковою, потім – обліковцем рільничої бригади. Завжди була активною у громадському житті.
Бригада ж М.Білоуса часто займала призові місця у соцзмаганнях: були першими по урожаях, по надоях, по приростах молодняка. Майже всі польові наради проводили на першій бригаді. Спеціалістів запрошували переймати досвід вирощення кукурудзи, цукрових буряків, зернових. На першій бригаді у ті часи вдавалося отримувати до 600 ц/га цукристих, до 105 ц/га кукурудзи.
Миколі Сергійовичу часто доводилось бувати на Західній Україні. «Ми агітували молодих людей, аби ті їхали на сезонні роботи на Полтавщину. Дівчата звідти охоче приїздили на буряки», - згадує М.Білоус.
У колгоспі ім. Леніна Микола Сергійович пропрацював аж до 1993 року. Останнім часом був заступником голови правління з виробництва. На серванті у кімнаті я помітила велику вазу зі снопом колосків, на якій зображене фото М.Білоуса. «Це мені подарували на моє п’ятдесятиріччя, - пояснив господар. – Тут на зворотному боці і побажання написане. Такий сюрприз мені підготували Іван Ропавка, Микола Титар, Микола Бойченко і Микола Боровик».
Коли не стало колгоспу, Микола Сергійович працював в одному з новостворених приватних сільськогосподарських підприємств. Керівник запросив досвідченого, грамотного аграрія М.Білоуса, аби він поділився досвідом ведення господарства.
Про вагомі трудові досягнення Миколи Сергійовича свідчать численні нагороди, грамоти і медалі. А звання Заслуженого працівника сільського господарства УРСР М.Білоусу присвоїли у 1977 році.
Не дармувала вік і дружина Миколи Сергійовича. Надія Сергіївна почала трудовий шлях на пошті. Згодом пішла працювати у відгодівельний радгосп, звідки і провели її на заслужений відпочинок.
На пенсії подружжя теж не нудьгує. Пораються на городі, утримують качок, індиків і кролів. Часто навідуються до батьків донька і зять. Велика радість у домі, коли приїздить онук Віталій з правнучкою Веронікою.
Має Микола Сергійович ще одне захоплення: збиратись з друзями за гральним столом. Здоров’я вже не те, але не звикло подружжя сидіти, склавши руки: завжди знаходять, чим зайнятися, що корисного зробити для себе і для рідних. Розмірене, спокійне життя сільських трударів. Хоч і не завжди воно було таким, але доля винагороджує працьовитих повагою оточуючих та любов’ю близьких.
Дар’я Густіліна.
| 
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS
