Каталог статей

Мрія стала дійсністю

«Бути військовим я ще зі школи мріяв, - розпочав свою розповідь гість редакції. - Начитавшись різних патріотичних книг, захопився романтикою військової служби. Це і вплинуло на вибір професії. У 1977 році вступив до Богодухівського медучилища, аби здобути фах військового фельдшера. Паралельно займався парашутним спортом. Здійснив п’ять стрибків з парашутом. І зараз пам’ятаю, як зашкалював адреналін, коли спускався з неба на землю. До речі, нещодавно знайшов через Інтернет свого колишнього інструктора, який тоді виконав понад 70 стрибків, а зараз проживає у Рязані. Провів не одного шкільного друга до армії та чекав, коли ж настане моя черга. І ось, нарешті, мене призвали до армійських лав. Спочатку у навчальному пункті пройшов підготовку на зв’язківця, а потім потрапив у ракетні війська стратегічного призначення до Литви. Звільнився у 1982-му, але через рік пішов на надстрокову службу в Чугуєві».

Коли прапорщику Комлєву у грудні 1984 року запропонували виконати інтернаціональний обов’язок в Афганістані, він без вагань погодився. У Ташкенті на пересилці довелося зачекати з тиждень. А потім - Кабул. Туди діставався транспортним літаком. Прилетів за другим разом, бо літак різко змінив курс на столицю Узбекистану, щоб повернути назад у ташкентський шпиталь недужих поранених, які на висоті вісім тисяч метрів втратили свідомість. З Кабулу добирався своїм ходом. Дивно було самому шукати потрібний вертоліт, який безкоштовно доправив до проміжного пункту призначення Полі-Хумрі. «Десь діб п’ять кантувався, поки дістався своєї частини, - пригадує Олександр Петрович. - У будь-якому місці дислокації наших військ мені запросто надавали нічліг та годували. Приймали дружньо, як побратима. Мені, новобранцю, це допомагало адаптуватися до нових умов. Усе це якось пом’якшувало і згладжувало. Невдовзі попутною колоною потрапив у військову частину №24026. З перших хвилин дізнався, що наше завдання - обороняти стратегічну дорогу, яка проходила через увесь Афганістан. Потрібно було забезпечити переправу вантажів, яку здійснювали колісним транспортом. Аби виконувати охорону і пропуск колон через перевальну дільницю, неодноразово доводилося звільняти дорогу від снігових заметів, заторів. Складність полягала в тому, що наша частина знаходилася у горах на висоті понад три тисячі метрів. Тилу не було. Бойова позиція. Доводилося з палаючих машин витягувати солдат, рятувати їх від смерті, коли машина зависала над урвищем. Я разом із лікарем-білорусом Костянтином Тамульонком (скількох хлопців ми з ним врятували!) надавав першу медичну допомогу, доправляв поранених до найближчого шпиталю, який знаходився за сто кілометрів у долині». На війні, як на війні, там обов’язки не обмежені. Олександр був і фельдшером, і розвідником, і першим помі ником у будь-якій ситуації. Залежно від обставин визначали конкретну функцію. Траплялися випадки, коли, ризикуючи життям, разом з товаришами з провалля витягував пошкоджені машини, а якщо вони були зовсім розбиті, то звільняв від них дорогу. Вважав це за норму й не бачив у цьому нічого особливого. Неодноразово сам потрапляв під обстріл і вистрибував з броньованої машини (яку ще називали домовиною на колесах), коли та переверталася. «Дивом уціліли усім складом - чотири чоловіки, - розповідає О.Комлєв. - Я відбувся незначними ушкодженнями. Сам собі надав допомогу. Серйозних поранень, на щастя, не переніс. У мене, як у медика, було необхідне спорядження. Зазначу, що кожен солдат повинен був мати індивідуальний перев’язочний пакет. Ентузіазм, з яким прибув на афганську землю, з часом вивітрився, і я став реально оцінювати становище, з’явилися виваженість і розсудливість. Зрештою, можливо це й допомогло вижити й уціліти, виконуючи інтернаціональний обов’язок. Найжахливіша картина, яку довелося побачити та пережити, це коли душмани обстріляли колону, влучивши у машину з пальним та боєприпасами. В результаті - величезні жертви. Того разу ворог намагався зайняти вигідну позицію - зверху над дорогою. Сліпуче сонце і відлуння у горах не давали можливості визначити, звідки стріляють. У такій ситуації наших дуже виручали танки. Прицільний постріл угору по горах здіймав груди каміння, яке засипало нападників, і тоді ми були у виграші».

«Людина така істота, що звикає до всього, - зауважує О.Комлєв. - Як не важко було призвичаїтися до гірського ландшафту та всього, що супроводжує високогір’я, ми все ж звиклися. На висоті 3,5 тисячі метрів над рівнем моря не вистачало кисню. Спочатку було важко дихати, але згодом акліматизувалися. Почали помічати і місцеві красоти. У долині бачив великий килим тюльпанів та маків. Вражаюче видовище! А ще єдність протилежностей: сніг - атрибут зими і спека - атрибут літа. У серпні - залишки снігу в ущелинах. Край, де одночасно співіснують літо із зимою. Ходили у бушлатах, але можна було вийти на сонце і загоряти. Парадокс. На дорогах товстий шар пилюки, що аж по кісточки вгрузаєш. Побутувала така примовка: « Если хочешь жить как туз, поезжай в Кундуз. Если хочешь жить в пыли, поезжай в Поли-Хумри». Полі-Хумрі в перекладі - долина смерті. Там мені доводилося неодноразово бувати. Про Кундуз – субтропічну місцину, де росли пальми та водились мавпи, дізнався із розповідей. Гірська річка, яка протікала неподалік від нашої частини, була настільки швидкою, що течія збивала з ніг. Тож переправа ставала можливою лише зранку, коли ще не дуже розтавав сніг на верхів’ях. Повітря у горах було наскільки розріджене, що вода закипала при температурі 80 градусів. До речі, воду пили прямо з річки. Рідина була до того холодною, що аж зуби зводило. Харчування одноманітне. В раціон входили в основному консерви, сухі цибуля та картопля. "На безриб’ї, як мовиться, і сам раком станеш” (жартує). Згущене молоко робилося коричневим від спеки, яка сягала понад 50 градусів». Небезпечне і цікаве сусідство

 «Зустрічали ми древнє плем’я пуштунів, яке споконвічно мандрувало територією сучасних Афганістану та Пакистану, займаючись скотарством, - продовжував розповідь колишній військовий. - Кочівники і зараз безперешкодно пробираються на високогірні пасовища зі своїми верблюдами, ослами, вівцями через будь-які кордони. З ними та місцевими афганцями треба уміти співіснувати. Вони там господарі, а ми - чужоземці. Був такий випадок, коли хтось із наших збив на смерть старого діда. Аборигени вирішили помститися – одну машину спалили. Щоб зупинити кровопролиття, порадили піти на перемовини з туземцями. Домовилися, запропонувавши викуп - по мішку цукру, борошна та круп. Конфлікт врегулювали. Налагодивши сякі-такі стосунки, у деяких «підприємців» купували огірки. Причому переспілі жовтяки, бо вони вважали, що зелений маленький овоч недоспілий і непридатний до споживання. Інколи вони зверталися до нас за медичною допомогою. Запам’ятав, як лікували дівчинку. На ній були дорогі прикраси, але запах від неї йшов не вельми приємний. Сподобалося те, що жінки у них не працюють важко на рисових плантаціях або деінде, а займаються посильною домашньою роботою. Це я зауважив відразу, бо як повертався у Союз, то бачив там багато жінок на полі, над якими наглядав один чоловік. Дотримувалися ми залізного правила: не ходити по одному. Адже перебували у таких умовах, що мусили дбати про безпеку, рухатися хоча б уп’ятьох, а колона повинна мати броньоване прикриття. Небезпека чатувала на кожному кроці. Місцеві хлопчаки могли запросто на ходу перекрити краник на машині, яка рухається у колоні. Або ж причепити магнітну міну. Завжди були напоготові. Я настільки звик носити на плечі зброю, що коли повернувся додому, шукав, щоб повісити туди щось. Задля цього у жінки часто відбирав сумочку».

Наприкінці 1986 року прапорщик Комлєв діждався заміни. З цього приводу влаштував маленький банкет. Радості не було меж! А найбільше тішилася його сім’я. І новий 1987 рік дружина з донькою зустрічали уже разом з ним. Прослуживши недовго у Чугуєві, Олександр потрапив ще в одну "гарячу” точку - Вірменію. Там наприкінці 80-их стався землетрус, військова частина, у яку він потрапив, забезпечувала правопорядок та слідкувала за дотримуванням комендантської години в Єревані. Доводилося виконувати й функції нинішнього «Беркуту». Потім – Далекий Схід, порт Ваніно. Служба подобалася, але через часті хвороби сина довелося повернутися на батьківщину, у рідну Артемівку. Так він потрапив до інженерно-будівельного авіаційного батальйону, який забезпечував ремонт і підтримання порядку на аеродромах. Тут і закінчилася його військова кар’єра у званні старшого прапорщика, на капітанській посаді начальника медичної служби частини. За роки бездоганної служби О.Комлєва неодноразово нагороджували медалями, грамотами, подяками. У його арсеналі є дорогі для нього нагрудні знаки «Гвардія», «Учасник бойових дій», "Ветеран війни в Афганістані», медалі "Від вдячного афганського народу”, "За вірність обов’язку і присязі”. Тепер він на заслуженому відпочинку, але, крім пенсії, знаходить додаткові засоби для забезпечення сім’ї, яка поповнилася ще й двома онуками. Утримує пасіку, у якій до двадцяти бджолосімей. Зайнявся розчисткою та спилюванням аварійних дерев. І хоч доводиться забиратися на значну висоту - не боїться, бо після афганського високогір’я для нього це не проблема. Той гарт, який здобув у роки військової служби, стає в нагоді повсякчас. А дружнє плече побратима-афгаця, яке він відчуває щоразу під час зустрічі, допомагає долати життєві труднощі. Оксана МІРОШНИЧЕНКО.