Статистика |
|---|
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
|
Каталог статей
Реалії сьогодення
Вони пізнали вдосталь усіх «принад» неоголошеної війни. Чіпко тримає пам’ять найболючіші і найтяжчі моменти. Саме ними ділився зі мною командир медроти полковник медичної служби Ігор Ільків під час короткого перепочинку перед далекою дорогою. Передусім розповів, що брав активну участь у подіях на Майдані, де познайомився зі своєю дружиною Лідією, яка стала не лише другою половинкою, а й бойовим побратимом. Як справжні патріоти, не лишилися осторонь військового конфлікту на Сході країни: полковник керував медичною службою першого батальйону оперативного призначення Національної гвардії ім. генерала Кульчицького, Лідія ж була тоді санінструктором військового формування. Згодом увійшли до складу першої медроти разом з іншими лікарями з цього батальйону та волонтерами.
Створення роти - нагальна вимога часу. Її сформували для того, аби вчасно та ефективно надавати кваліфіковану медичну допомогу пораненим бійцям та цивільним жителям у зоні АТО. Бо ж відомо, що 80% загиблих бійців АТО померли саме через несвоєчасно надану медичну допомогу. Це відбувається тому, що у радіусі кількох десятків кілометрів від епіцентрів бойових дій бракує належним чином облаштованих лікарень (частина з них зруйнована чи пошкоджена) та кваліфікованих лікарів, насамперед, хірургів.
І.Ільків розповів, що за рік у госпітальному відділенні отримали допомогу 10 тис. 877 пацієнтів, з них понад п’ять тисяч бійців, серед яких воїни ЗСУ, Нацгвардії, добровольчих батальйонів, підрозділів прикордонної служби, співробітники СБУ, МВС тощо. Усіх пролікували, за потреби евакуювали в госпіталі Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя та ін. А ще у пам’яті закарбувалася цифра 485 - це «двохсоті» - ті, кого не вдалося врятувати. Окремі померли на операційному столі...
Найтяжче було, згадує Ігор Петрович, під час боїв у Вуглегірську та Дебальцевому: «Тоді щодоби привозили по 25, 30, 45, 50 поранених. Відправили вісім гелікоптерів, 28 санітарних машин з пораненими. Важко було невимовно: у медпрацівників руки й ноги мліли від втоми».
Але пік припав на 18-те лютого. Про цей день Лідія Ільків у своїй книзі спогадів «Дорога до волі» пише: «З Дебальцевого проривалися неймовірними зусиллями дві з половиною тисячі бійців на ста п’ятдесяти одиницях техніки. До першої години дня зареєстрували рекордне число потерпілих - 190 бійців, яких нескінченним конвеєром підвозили до Артемівська вцілілими. Бувало, що вантажівками, просто насипом... А по колесах стікала солдатська кров...»
Того дня увесь особовий склад підняли по тривозі. Долучилися і медпрацівники інших відділень, волонтери, студенти медучилища. Розрізали одяг на поранених, одягали їх після операції, пакували їхні вцілілі речі, слідкували за документами, грошима, виносили у мішках порізаний одяг, непридатне взуття...
Л.Ільків згадує: «Війна не розбирає ні старого, ні малого, не милує ані солдатів, ані офіцерів. У той день у потоці скривавлених тіл впізнала у передопераційній знайомого ще з літа полковника. Пригадала, що при першій зустрічі подивувалася, що офіцер у такому званні має лише сорок років. І ось нова зустріч за таких обставин... Під час виходу їхньої частини під прицільним вогнем чоловікові роздробило стопу, його готували до ампутації. Не зважаючи на пекельний біль, полковник терпляче зносив свої муки. Просив дізнатися про долю свого товариша, з яким вибиралися в одній машині, теж полковника. Дещо пізніше у сусідній палаті розмістили і його побратима, який втратив ногу до коліна. Ці два достойних воїни проявили найвищі людські якості і щодо підлеглих, і один до одного...»
Працювати доводилося в екстремальних умовах, вивозити поранених з-під обстрілів. У військовій медицині є термін «золотої години», що означає час, за який пораненому бійцю належить надати кваліфіковану медичну допомогу і стабілізувати життєво важливі функції організму. І з кожною хвилиною, яка спливає, зменшується шанс постраждалого не тільки на ефективне лікування поранення, а й, власне, на виживання. Л.Ільків розповідає у книзі про один з таких епізодів: «11.09. Пізно увечері зателефонували зі штабу і наказали по можливості негайно виїздити на Попасну, де зав’язався бій. Поранений офіцер стікає кров’ю. Кавказ, Удав і Шаман кинулися до машини. Ігор - навіть у шльопанцях на босу ногу. Повернулися вночі, проте врятували молодого капітана, який на животі лежав бездиханно на закривавлених носилках. Наступного дня я не впізнала його: ходив вільно по палаті з перемотаними боком і рукою. Рани виявилися неглибокими, просто велика крововтрата, хлопцю пощастило неймовірно. Як казав тоді відважний Кавказ: «Учора Бог нам відпустив усі гріхи, бо ми витягнули його з самого пекла, з-під безперебійного обстрілу, земля горіла під нашими ногами. Нам нічого в берцях, а Петрович - майже босий!» І при цьому весело сміявся...»
Багатьом бійцям дарували шанс народитися вдруге, мужньо кидаючись у горнило війни, не шкодуючи навіть власного життя. А одного разу фортуна полишила відважних медиків. Ігор Петрович з болем розповів про те, як його побратими Василь Задорожний (Кавказ), Дмитро Лагунов, Максим Овчарук дорогою на Дебальцеве підірвалися на фугасній міні. Вони їхали рятувати двох інших медиків, які потрапили в оточення. «Через шквальний мінометний обстріл ми не могли прийти їм на виручку», - зазначає І.Ільків.
Тож не оминули болючих втрат і бійці легендарної медичної роти. Але стоїчно продовжували виконувати свої обов’язки у прифронтовому містечку. І кожен день їхньої роботи - це окремий епізод. Вистачить не на одну статтю. Спогадів у Ігоря Петровича вдосталь, часу лише було обмаль. Та й не про все можна розповісти на сторінках газети, адже реалії війни – зовсім не привабливі... Мене ж вразила душевна щирість і щедрість цих людей. Бо навіть у нелюдських умовах не втрачають віри та цінують кожну мить життя.
Джерело: http://чутове сільські новини |
| Категорія: Новини | Додав: редакция (06.05.2016)
|
| Переглядів: 876
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
|
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS
