Перший заступник голови РДА Олександр Білан побував у Вільхуватці, звідки родом Павло Кіркіч. Учні та вчителі місцевої школи підготували тематичний захід, де вшанували своїх односельців, що гідно виконували інтернаціональний обов’язок у Афганістані: Геннадія Кичатого, Миколу Неїжмака та Олексія Борисенка.
Із сумом згадали Павла, який дев’ятнадцятирічним навічно залишився у пам’яті всіх, хто його знав. Школярі проникливо декламували віршовані рядки, а очі присутніх були прикуті до мультимедійного проектора – кадри з хроніки минулих років, де на кам’янистій місцевості розривалися снаряди, й на кожному кроці на наших солдатів чатувала смертельна небезпека, не залишали байдужими нікого. Скупа чоловіча сльоза блиснула навіть на очах запрошених на захід Г.Кичатого та М.Неїжмака, спогади про події багаторічної давнини розтривожили їхні серця. Доречним був документальний фільм про те, як планувалося введення радянських військ на територію чужої країни.
У виступах О.Білана та Вільхуватського сільського голови Тетяни Кичатої звучали слова вдячності колишнім солдатам за їхню стійкість, витривалість, честь і гідність, за сьогоднішню добросовісну працю на ланах рідної землі. Місцевий поет Володимир Вертій присвятив воїнам-афганцям вірш, а Тетяна Андріївна подарувала колишнім солдатам ікони Георгія Побєдоносця.
Побували того дня й на могилі П.Кіркіча, поклали квіти до підніжжя пам’ятника, пом’янули за християнським звичаєм.
Цьогоріч мати загиблого, Катерина Антонівна, не змогла прибути ні до школи, ні на кладовище – у неї від пережитого погіршилось здоров’я, тож відвідали її вдома. Від районної влади та сільської ради вручили старенькій продуктові набори. Вона ж дуже жалкувала, що не поїде до Чутового, не зустрінеться з хлопцями-афганцями. «Вони ж усі для мене, як рідні», - лагідно говорить згорьована мати. Так, біль Афганістану не вимовити жодними словами, не вистачить ні кінострічки, ані книги, аби розповісти про всіх, хто пройшов через ту війну.
Делегація у складі заступника голови РДА Світлани Титар та інспектора військового облікового столу Артемівської селищної ради Ніни Сухенко завітала до помешкання матері воїна-афганця Віктора Максименка Валентини Панасівни.
Жінка з донькою радо зустріли прибулих та запросили до господи. Світлана Олексіївна ще з порога вручила продуктовий набір, придбаний за кошти районного бюджету, та запросила до Чутового на захід, присвячений вшануванню учасників бойових дій на території інших держав. Ніна Григорівна, у свою чергу, повідомила про організацію місцевим органом самоврядування вшанування пам’яті загиблого воїна та запропонувала родині взяти у ньому участь. У невимушеній домашній обстановці за чашкою чаю відбулося спілкування, під час якого з’ясувалося, чим живе родина.
Проблем, як у всіх, вистачає, але тішить те, що діти та онуки допомагають старенькій вирішувати побутові та інші життєві негаразди. Про це яскраво свідчила затишна і охайна оселя жінки. Рівномірно розподілені між членами сім’ї і обов’язки щодо ведення домашнього господарства. За першої потреби виявляє підтримку й Артемівська селищна рада. Місцева школа також тримає у полі зору родину героя-земляка.
Теплою була і зустріч з матір’ю Віктора Шевченка у Чапаєвому. Марія Олексіївна готувалася до неї ретельно і заздалегідь, тож з нетерпінням чекала на гостей. Жалкувала, що не було поруч чоловіка, який в цей час перебував на лікуванні у госпіталі.
З великою вдячністю прийняла подарунок і запрошення від С.Титар та подякувала секретарю Чапаєвської сільської ради Надії Щепетіхіній за наданий для поїздки до райцентру транспорт. Поділилася мати спогадами про свого сина. В її пам’яті зринув епізод, коли вона їздила на присягу до нього. Довелося добряче їй та нареченій сина намучитися у дорозі, оскільки спочатку заїхали не в ту сторону: замість Туркменії потрапили в Узбекистан. Витративши зайву добу, з великими труднощами та значними фінансовими затратами дісталися до пункту призначення. Син був радий зустрічі, але не приховував занепокоєння з приводу майбутнього. Мудра і любляча мати віднайшла слова, які допомогли йому мобілізувати в собі внутрішні сили на подальшу службу. Згодом спілкування між ними уже відбувалося через листування. Щомісяця надходило по чотири-п’ять вісточок. Розуміючи важливість своєї підтримки, мати навіть їздила на станцію Скороходове, аби передати провіднику московського потяга кореспонденцію, щоб та найшвидше надійшла Віктору. Вона й досі зберігає 60 листів, які написав син за рік і сім місяців. Пам’ятає мати й листа від друзів по службі з розповіддю про трагічну загибель сина під час бойової операції. З того часу невимовний біль утрати допомагають їй долати рідні й близькі, соратники сина по службі, громадські організації і просто небайдужі люди. А це для неї дуже важливо.
Наталія ЛОСЬ, Оксана МІРОШНИЧЕНКО.
| 
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS
