Олександр Шмойло служив у тій далекій спекотній країні техніком батареї. Але до того, як потрапити в Афганістан, Олександр Олексійович пройшов довгий шлях, сповнений військової честі і доблесті. Хлопець родом з Таверівки, закінчивши спочатку місцеву школу, а потім довчившись у Чутівській, мріяв вступити до одного з харківських вузів. Та зі здобуттям вищої освіти тоді не склалося. До армії О.Шмойло працював на будівництві дороги до Таверівки. У 1978 році він вирушив на службу до Німеччини. У переможеній Радянським Союзом країні О.Шмойло перебував до осені 1982 року. Зі слів Олександра Олексійовича, солдатські будні у Німеччині промайнули швидко та відносно спокійно. Займалися, в основному, бойовою підготовкою, і лише інколи дозволялося виходити в місто. Коли ж настав час повертатися на Батьківщину, О.Шмойло обрав понадстрокову службу. Його направили до Пирятина, який належав до Київського воєнного округу, де й прослужив десять місяців. «Там була кадрова дивізія, - розповів О.Шмойло. - До наших обов’язків входило підтримувати законсервовану техніку в належному стані. Сюди на службу брали людей, які вже мали певний досвід на тій чи іншій роботі». З Пирятина О.Шмойла направили в Афганістан, де Олександр Олексійович перебував понад два роки. «За цей час я взяв участь в одинадцятьох операціях, - розповів колишній воїн-афганець. - В основному до моїх обов’язків входив супровід колон з вантажем на ЗСУ-24. Окрім вантажівок, колона складалась з бронегруп через кожні п’ять-шість машин. Ми часто не знали, що саме веземо. Казали, що провізію і тому подібне. Вороги ж часто обстрілювали колони. Намагались влучити у цистерни з паливом. Коли вони все ж загорялись, нашим завданням було зсунути їх з дороги. Інколи потрапляли під обстріл, і тоді з машини, яка була «у хвості» колони, у так званій «групі замикання» викликали гелікоптер, аби забрали поранених. Загиблих називали «Вантаж-200»; для поранень різного ступеня тяжкості також існували свої кодові назви. При цьому колона ні на мить не припиняла свій рух. Якось я побував у частині, де служив мій земляк Олександр Шинкаренко, у Поліх-Умрю. Клімат там дуже складний. Та місцевість, у якій служив я, знаходилася на вісімсот метрів нижче рівня моря. Було завжди тепло, температура взимку не менша за п’ятнадцять градусів вище нуля. Та є й такі території, де настає справжня зима». О.Шмойло розповів, що коли повертався додому, з собою у нього були лише фотографії та одяг, а ще вдалося придбати японську двохкасетну магнітолу. Олександр Олексійович недовго побув вдома, повернувшись з далекого Афганістану. У 1986 році його направили до Уральського воєнного округу в Єкатеринбург. Тут О.Шмойло зустрів свою долю – Любов Іванівну. «Коли я побачив цю дівчину, одразу зрозумів, що вона – моя», - згадує колишній військовий. У цей же час накрила світ чорна пелена трагедії на Чорнобильській АЕС. О.Шмойла командирували на ліквідацію аварії. Ця піврічна «командировка» добряче зіпсувала чоловікові здоров’я. У 1987 році Олександр Олексійович і Любов Іванівна поїхали у відпустку до рідної чоловікові Таверівки. Тут вирішили і одружитися. Цікаво, що у списках сільської ради їхній шлюб зареєстрували під першим номером. О.Шмойло служив військовим аж до 1992 року. Чоловік пережив не одну знакову подію: Афган, Чорнобиль, розпад Союзу. Тепер же живе спокійним і розміреним сільським життям. Після служби вирішив зайнятись ремонтом автомобілів, заснував навіть приватне підприємство, та світова економічна криза 2008 року негативно вплинула і на його невеличкий бізнес: довелось припинити діяльність. Нині разом з дружиною утримують невеличке господарство. Вісімнадцятирічна донька Марія влаштувалась на роботу в Полтаві, але частенько навідується до батьківської домівки. У розмові зі мною Олександр Олексійович, як мужній чоловік, загартований боями та участю у військових операціях, часто повторював: «Про таке не розповідають, це – особисте». Особливими для нього є рядки популярної нині пісні: «Ты же выжил, солдат, хоть сто раз умирал…», тож і нелегко О.Шмойлу згадувати про події, які довелось пережити.
Дар'я ГУСТІЛІНА.
|