Каталог статей

У центрі села біля пам’ятника загиблим у боях зібралися місцеві жителі разом із сільським головою Анатолієм Сватенком, аби віддати данину пам’яті полеглим. Місце на лавці у тіні дерев зайняли свідки воєнного лихоліття - діти війни, яких у селі залишилося не так вже й багато. Крім них, в Іскрівці проживає лише один учасник бойових дій Володимир Сорочинський та інвалід війни Олександр Кривобік. Володимир Тимофійович очолює ветеранську організацію Іскрівської сільської ради, разом із сільським ватажком намагається по можливості допомогти стареньким.

З вітальним словом до присутніх звернувся А.Сватенко, побажав усім здоров’я й мирного неба. Хвилиною мовчання вшанували пам’ять 219-ти іскрівців, життя яких обірвалося на полях боїв. Гостем свята був ветеран Збройних сил, підполковник у відставці Володимир Панченко з Чутового, який, зокрема, закликав до єдності навколо ветеранів та їхніх ідейних нащадків, до боротьби за цілісність та добробут України.

Говорять, що ціну миру знає той, хто бачив війну. Тому, оцінюючи ситуацію в країні, не зміг стримати сліз В.Сорочинський. У виступі колись мужнього бійця, а сьогодні сивочолого ветерана звучало лише одне – побажання ясного неба й спокою на землі.

Змістовну концертну програму підготували учні місцевої школи разом з учителем Олегом Шовкуном. Ведучі Альона Ващенко та Катерина Гладкова ознайомили з історичними фактами; школярі Артем Виноградов, Богдан Кавунник, Лілія Грекова, Ірина Чубенко, Артем Юрченко та Ярослав Біленко виразно читали вірші, а Тетяна Шеметюк та Аліна Животовська порадували односельців своїми мелодійними голосами.

Наприкінці заходу поклали квіти до пам’ятника загиблим воїнам та пам’ятного Знака полеглим іскрівцям, який знаходиться на кладовищі.

Люди не поспішали розходитися по домівках, адже зібратися разом вдається не часто. Їхнє спілкування за святковим столом із традиційною “фронтовою” кашею, який, до речі, забезпечили сільська рада, фермери Олексій Шляхов, Іван Міхеєв. Павло Журавель та уродженець Іскрівки Анатолій Рязанов, зводилося до одного - спогадів про пережиту війну. Так, Вірі Лупі у 1941-му було лише чотири роки, та вона до дрібниць запам’ятала евакуацію, вибухи, страх, дорогу додому на згарище. А Ніна Сорочинська пригадала, як у 13 років з ранку до ночі разом з дорослими полола й збирала буряки, аби їх швидше переробили на цукор і відправили бійцям на фронт, серед яких був і її батько.

Невдовзі сумні згадки вперемішку з гіркими слізьми розвіяли застільні пісні у виконанні дзвінкоголосих жінок. І полинула мелодія у високість, як свідчення того, що життя триває, а доля щедро відміряла цим людям ще літ та літ.

Наталія ЛОСЬ.