Господар зустрів прибулих з привітною посмішкою та сповненими світлом і радістю очима. «Незважаючи на свої майже дев’яносто, я тільки два роки на пенсії», - з гордістю говорить Микола Трохимович. І справді, у М.Клочка 72 роки трудового стажу. Цим не кожен може похвалитися. «Тільки-но ми здали останній екзамен у Полтавській фельдшерсько-акушерській школі, як почалася війна, – пригадує чоловік. – Усіх хлопців призвали до армії, а мені ще не було 18 років, тож поїхав працювати за місцем проживання». І хоч родом Микола Трохимович з Первозванівки, направили його до Артемівської лікарні, де згодом й трудився усе життя. Професійну діяльність розпочав у інфекційному відділенні. Після окупації Чутівщини молодого медика забрали на примусові роботи до Німеччини. Ветеран згадує: «Працювати довелося на заводі, постійно голодували, а робота була надзвичайно тяжкою. Багато з наших померли, а я на цілих дев’ять місяців потрапив до госпіталю. Там було легше, навіть траплялася можливість відіслати вісточку рідним». Доля не раз дарувала чоловікові свою прихильність, тож Микола мав не один шанс вижити. Його разом з такими ж хворими відправили в інший табір - немічні були не потрібні на заводі. «Потяг зупинився десь на Західній Україні, - продовжує свою розповідь Микола Трохимович. – Нас розмістили у конюшнях, переобладнаних у казарми. Усі полонені були у тяжкому стані, до того ще й харчування негодяще. Мені дивом пощастило вціліти». У 1944 році, коли наші війська звільнили власну територію від ворога, М.Клочка одразу призвали до лав Радянської Армії. Мінометником він пройшов усю Західну Україну, Польщу, Німеччину, дістався аж до Ельби. Зазнав багатьох випробувань, але знову лишився живим. Отримав медалі «За мужність», «За відвагу». Лацкан його піджака прикрашають й інші нагороди, які Микола Трохимович дійсно заслужив. Після війни повернувся у Первозванівку, пішов працювати до Артемівської лікарні. «Пішов» у прямому розумінні цього слова, адже пішки щодня ходив з дому до Артемівки, долаючи кілька кілометрів. «Тоді у лікарні не було нічогісінько, - пригадує Микола Клочко. – У Миргороді закрили санаторій, і ми привезли звідти сорок ліжок з матрацами. Ось так гуртом відроджували місцеву лікарню. Спеціалістів не вистачало. За кожним медиком були закріплені по кілька дворів, які треба щотижня обходити і стежити за здоров’ям населення». Спочатку М.Клочко обіймав посаду фельдшера, згодом, коли отримали необхідне обладнання, був рентгенологом і залишився вірним своїй роботі цілих сорок два роки. За сумлінну працю його портрет неодноразово заносили на Дошку пошани; має ветеран й десятки різноманітних грамот і подяк за підписом керівників району, області й держави, і навіть від Товариства Червоного Хреста. Їх Микола Трохимович зберігає в окремій папці. Серед купи грамот ми знайшли ще одну, видану М.Клочку ним же самим. Такий курйоз трапився, коли чоловік, окрім основної роботи, обіймав ще й посаду голови профкому, виборов призове місце у шахах. Там же в Артемівці зустрів і свою долю – вчительку місцевої школи Марію Трохимівну. «Отримали ми тоді у приватному секторі житло, - зазначає Микола Трохимович. – Згодом тесть розпочав зводити будинок, в якому живу й нині». Оселя невелика, але у ній затишно - все свідчить про те, що тут панували любов і взаєморозуміння. Подружжя Клочків виховало двох дітей - Олега та Олену. На жаль, у 1995 році хвороба забрала з цього світу Марію Трохимівну; не стало серед живих і сина. Донька-пенсіонерка разом з родиною мешкає під Харковом, частенько приїздить до тата. Планують об’єднатися з ним під одним дахом на Харківщині. Ось так, у розмові з надзвичайно приємною і цікавою людиною, минув час. Вік цього чоловіка ніби не помічаєш, адже він молодий душею. Легко уявити, яким Микола Трохимовч був завзятим, комунікабельним і веселим у свої молоді роки. Дай, Боже, йому зустріти не лише 90-річчя, яке він, до речі, відзначатиме у жовтні, а й сторіччя у такому ж оптимістичному настрої!
Юлія ЧЕРНІЧКА.
|
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS