Статистика |
|---|
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
|
Каталог статей
Наші довгожителі
Наталія ЛОСЬ.
Фото автора.
В очікуванні зустрічі з Параскою Василівною Орел з Василівки відчувала неймовірне хвилювання. Планувала довідатися як можна більше про події, свідками яких була сторічна жінка, і, водночас, переживала, аби не перевтомити її розмовою, не роз’ятрити душевних ран болючими спогадами. Моя співрозмовниця виявилася людиною з доброю пам’яттю, в якій закарбувалося все прожите-пережите з самого малку.
Перед очима, як на долоні, постало людське життя тривалістю в століття. Яким воно було? Звісно, і насиченим, і скорботним, і радісним. Словом, на тому довгому віку було всього. Народилася Параска Василівна 15 листопада 1914 року у селі Нові Павучки неподалік Максимівки Карлівського району. Серед восьми дітей вона була найстаршою. Закінчила чотири класи вечірньої школи, підлітком стала працювала і на ланках, і в наймах. Про панів-господарів згадує добрим словом, своїх робітників ті шанували, годували, а на свята дарували подарунки.
Зазнала старенька й жахіть двох голодних років – 1933-го та 1947-го. Параска Василівна вважає, що їхня родина вижила завдяки працьовитим рукам. Збирали на полях рештки зіпсованої картоплі, варили юшку, пекли маторжаники. Говорить, що там, де люди ледачкували, вимирали цілі сім’ї. А ще пригадує, як гарбою їздили селом і збирали трупи: «Привезуть до величезного рову, вивантажать, а там ще й живі були. Та ніхто на те не зважав, землею прикидали всіх».
Заміж вийшла у 22-річному віці. Стали жити разом зі свекрухою. Господиня дому цінувала молоду невістку, бо не було такої роботи, яка б «не горіла» у вмілих Парасчиних руках. Невдовзі на світ з’явилося двійко діток - Ніна та Іван. І все було б добре, аби не війна. Провела свого Петра у незвідану дорогу, й стала хазяйнувати сама. Переживала труднощі й страхіття як і всі односельці. «Німці вигнали нас з хати. Довелося з малими дітьми перебиватися у холодній землянці. А окупанти, ніби спокутуючи свою провину, частенько пригощали дітей цукерками», - розповідає П.Орел.
Війна видалася нескінченно довгою. Та все ж відгриміла, відшуміла, але замість радості Параска зазнала зради від рідного чоловіка: додому не повернувся, десь знайшов собі пару. Їй разом з дітьми довелося вибиратися із затишного дому уже колишніх свекрів. Та не зневірилася жінка, не впала у відчай, бо знала: треба жити заради дітей. Спочатку тулилися у землянці, згодом стали потроху відбудовувати зруйноване, селяни толокою зводили житло один одному. Таким чином обзавелася власною хатиною й Параска Василівна. Звичайно, нелегко було і дітей годувати, і з чоловічою та жіночою роботою справлятися. Вдень працювала, а вночі пряла та вишивала.
Завдяки добрим людям пережила неврожайний 1947 рік. «Сусід працював у колгоспній коморі, тож час від часу приносив борошно й просив, аби я напекла коржів та наварила галушок. Щось із того залишав і моїм дітям», - пригадує старенька. І сама Параска Василівна відзначалася надзвичайною щедрістю, хлібом-сіллю ділилася з усіма, хто того потребував.
А тим часом підросли діти, і мати всім серцем бажала, аби вони здобули освіту. Без просвіту трудилася на колгоспних ланках, не цуралася будь-якого заробітку, аби тільки поставити на ноги синів та доньку. Її мрії збулися - Ніна отримала дві вищі освіти, Іван після технікуму працював механіком, а наймолодший Володимир, який з’явився на світ 1953 року, став інженером-електриком.
Ніну Петрівну та Володимира Тимофійовича доля закинула на Чутівщину до Василівки. На початку 90-их років минулого століття ближче до дітей перебралася й Параска Василівна, придбавши хату в Розпашному. Вже будучи у досить поважному віці, вона самостійно господарювала на власному обійсті, виглядаючи в гості дітей, онуків та правнуків. І лише кілька років минуло відтоді, як продала хатину й стала мешкати в господі молодшого сина Володимира. А ювілей жінки-трудівниці відзначали в домі доньки Ніни та зятя Євгена.
Привітати шановану довгожительку прибули представники районної влади – заступник голови РДА Тетяна Данільченко та голова районної ради ветеранів Петро Павленко, а також Василівський сільський голова Лариса Ярошенко разом з очільницею місцевої ветеранської організації Ніною Міхайлюковою та учасниками художньої самодіяльності сільського будинку культури Володимиром Шевченком і Тетяною Кузьмич. Параска Василівна схвильовано приймала подарунки, квіти, вітальні слова на свою адресу. Розтривожили стареньку й пісні у виконанні артистів, бо й сама колись була неабиякою заспівувачкою на своєму кутку. Та найціннішими для бабусі були обійми онуків і правнуків, яких у неї аж вісімнадцять! Хоч і з’їхалися на гостину не всі, та все ж кожен з них береже в душі те добро й турботу, якими обдаровувала їх найдорожча бабусенька-трудівниця.
Джерело: http://сільські новини |
| Категорія: Новини | Додав: редакция (21.11.2014)
|
| Переглядів: 431
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
|
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS