Поталанило Ганні Миколаївні Швадченко, жительці Чутового, котра разом із 1203 дівчатами району потрапила у рабство, повернутися у рідний край. Як зараз пам’ятає вона вересень 1945 року. У високому осінньому небі неподалік від Артемівки тужно курликали журавлі, відлітаючи у далекі теплі краї. Дівчина, витираючи рясні сльози, помахала їм рукою, благословляючи у щасливу дорогу. Кому, як не їй, знати гіркий присмак мандрівного життя. Десь годину тому вона разом з Марусею з Варварівки зійшла на станції Скороходове з товарного потяга, на який вдалося потрапити у Києві. Це лише оцю відстань вона проїхала, а решту, з самої Німеччини, долала пішки. Та що там іти, летіти на крилах хотілося! Майже три роки вона не бачила рідних і дорогих людей, тільки зрідка отримувала коротенькі вісточки. З фотографією, надісланою з дому, ніколи не розлучалася, бо та зігрівала серце й ніби оберігала. І поки стомлені ноги відміряли останні кілометри до рідної хати, а серце калатало від передчуття зустрічі, думки переносили у минуле. Пригадалося, як одного разу, на Різдво здається, прийшло три бандерольки, три мішечки по 250 грам, з коржиками, пшоном і сушеними яблуками. На буржуйці, що стояла посеред коридору, приготували найсмачніші у світі суп та узвар. Після такої трапези усе довкола набуло яскравішого забарвлення. Уже не так гнітила сіризна бараків з двоповерховими нарами та смердючими ковдрами. Не так жахали колючий дріт, гавкіт розлючених собак. Але чомусь найбільше діставав отой табірний номер «051», бо в ті хвилини всією душею вона полинула у рідне селище, де була просто Галинкою. Тоді, як і всі її ровесниці, мріяла про щасливе жіноче життя. Сподіваючись здобути професію лікаря, пішла працювати санітаркою. За сумлінну працю удостоїлась честі відпочити в санаторії за Харковом. Уперше сіла на потяг, дістаючись до будинку відпочинку. Повернувшись, не встигла навіть поділитися враженнями з домашніми, як по радіо повідомили про війну. На другий день вона разом з жінками лікарні махала хустинкою вслід мобілізованим загонам земляків, що прямували трасою на фронт. Був серед них і її коханий Олексій, з яким вона так і не бачилася до цього часу, тільки в листі від рідних отримала один скупий привіт. - Де він зараз, чи живий? – защеміло в серці і огорнуло теплом, коли вона подумала про свого рудочолого жартівника, смакуючи маминим печивом. – Хоч би написав два словечка, он Маруся від милого зачитала до дір листа. Дорога прямувала далі. Уже й Кочубеївка видніється. Поля втішали око, спів жайворонків солодив вухо, тільки зрідка погляд затримувався на зруйнованих будинках, але душа співала, бо це рідна сторона. Та ось знову легкий серпанок смутної думки повернув у той чужий край. Через два тижні після виїзду із Скороходового у вагонах для худоби доправив німець молоду рабсилу у Дуйсбург. Місто розташоване на злитті річок Рейн та Руру і є одним з великих річних портів Європи, тому має багато заводів. На один із них і потрапила Ганна Швадченко. Уперше у заводській їдальні нагодували, а в дорозі перебивались нехитрим домашнім харчем. Смердюча бруква, суп з лушпинням та 200 грам хліба – ось раціон ув’язнених. По 12 годин стояли за верстатом, працювали у дві зміни. Закарбувалася у пам’яті баклажка вермішелі, білої, як дзеркало (потай дав охоронець-дідусь). З відкриттям другого фронту зажевріла надія на краще. Як гайвороння над заводами кружляли американські та англійські літаки, змушуючи фашистів тремтіти від страху. Пригадує, як лопалися перепонки від гуркоту, як виносили з сусіднього корпусу попечених українських дівчат, котрі потрапили під бомбардування. І цього разу доля її вберегла. Незабаром прийшло довгоочікуване звільнення. У березні 1945 року полонених вивезли із міста. Слава Богу, вижили! Тепер треба було повернутися додому. Ох, і нелегка та нешвидка ця дорога!.. Півроку поневірянь в голоді, холоді та важкій праці. Доводилося заночовувати в лісі, на полях, де прийдеться. Якщо селяни давали якийсь кусень хліба, то на ночівлю брали зрідка. Ночували, кочували. Доходили до одного міста, а тут назустріч біжать два хлопці і кричать, щоб повертались назад, бо збирають таких, як вони, у крематорій. Перечекали у лісі. На світанку побачили, як один німець засіває біб. Вирили і зварили кашу. - Дайте прихисток, поки кінчиться війна, - попросилися з напарницею, котра уміла розмовляти німецькою мовою, до одного господаря. - Якщо корову доїти вмієте, то заходьте. Десять голів - це не жарт. Ніколи й угору глянути. Розпочалася посівна, тому треба було вибирати каміння на полі. Під час короткої перерви господарі пили каву, інколи перепадало й найманим. На Великдень, після служби в церкві, бабуся роздобрилася, пригостивши тортом, пирогами. Через два місяці стало можливим продовжувати дорогу додому: коли на підводі, коли пішки. Коні падали на ноги, а люди йшли далі. І так - до Києва… Думки перервалися, бо ось уже Чутове, ось і рідна хата. Зворушливою була ця зустріч. За столом зібралася вся родина. Раділа мати, що дочекалася чоловіка з фронту, двох доньок з чужини (Наталя трохи раніше повернулась із Австрії). Змилувався Бог над нею, уберіг її сім’ю. Завтра розпочнеться нове життя, важке, але мирне. І буде у нім все: і весілля Ганни з Олексієм в голодному сорок сьомому, на котрому повний місяць провіщував щасливе подружнє життя майже на 50 років; і радість від народження сина Володі, котрий став високопосадовцем і забезпечив найкращий догляд за матінкою у старості; і гордість за успішного у бізнесі онука, за онучку, яка втілила бабусину мрію стати лікарем; і втіха за правнуків. І переступить через свій дев’яностолітній рубіж, бо останні дні її кращі, ніж перші (про це турбується племінниця Галина). Видно, справді таки народилася вона під щасливою зіркою. Поталанило…
Оксана МІРОШНИЧЕНКО.
|
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS