Каталог статей

Петро Іванович і Наталія Андріївна залюбки спілкувалися з гостями. П.Даценко розповів про своє нелегке життя, поділився наболілим. Петро Іванович народився далекого 1922 року в Очеретовому Коломацького району Харківської області. Навчався у Сидоренківській школі і отримав непогану як на той час освіту, закінчивши 10 класів. У 1933 році П.Даценко осиротів: хвороба забрала батька, а мати загинула голодною смертю. Тож Петра Івановича виховували при місцевому колгоспі. Досить рано долучився він до тяжкої роботи - став вантажником. «На початку війни ми зібрали разом усю худобу і погнали «углиб» країни, десь аж у Донецьку область, щоб фашистам не дісталась, - згадує старенький. - Повернувшись в Очеретове, я працював ще під керівництвом німецьких окупантів. А коли їх вигнали з села, мене мобілізували на фронт. Служити Батьківщині розпочав у 1943 році. Нас направили спочатку у запасний полк у Ков’ягах, а потім я став зв’язківцем у 1375-му зенітно-артилерійського полку. Велику Перемогу зустрічав у Чехословаччині. Пам’ятаю, зібрали усіх в ешелони і сказали, що везуть у Москву. Але як виявилось, привезли нас на Урал, а звідти направили на Далекий Схід. У 1945 році ми пішки йшли у Монголію по пустелі, а потім – у Китай, визволяти цю країну від японців. Повернулись у Владивосток і звідти – на південь Сахаліну, теж з японцями воювати. Ось так я і відслужив, та ще й близько року – понаднормово». Після демобілізації Петро Іванович повернувся до Очеретового. Життєві обставини склалися так, що з першою дружиною розлучився. Та солдата, який щойно повернувся з війни, доля звела з дівчиною Наталією. У воєнне лихоліття їй теж довелося нелегко: потрапила до німецької неволі, а поверталася звідти пішки. Одружилися у 1948 році. У той час радгоспу «Лозуватка» необхідні були працівники, тож молоде подружжя переїхало до цього мальовничого села на Чутівщині. Та й платили тут на той час добре: вистачало на все необхідне, і можна було щось заощадити. У горі і радості створювали Петро і Наталія Даценки свій добробут, разом надбали трьох синів. Тож прикро їм нині дивитись на тотальну розруху, що панує в селі. «Колись була така гарна контора, клуб, а зараз кругом пустка, людей майже не лишилось», - бідкається Наталія Андріївна. Збудувати добротне житло родині колись допоміг Герой Радянського Союзу Григорій Самійлович Кабаковський, який тоді керував радгоспом. Подружжя і досі згадує Григорія Самійловича як дбайливого керівника та чуйну й небайдужу людину. Петро Іванович і Наталія Андріївна працювали на різних посадах у радгоспі. Трудовий шлях П.Даценка розтягнувся майже на 48 років. У 1985 році його нагородили орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, а у 1999-му – орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Та попри всі негаразди зі здоров’ям, старенькі утримують у господарстві птицю, пораються на невеличкому городі. До них нерідко навідуються сини Василь, Олександр, Леонід та Микола. Життєва стежина Петра Івановича не була встелена трояндовими пелюстками, але він ішов по ній з честю і мужністю. І нині колишній солдат намагається вижити у цьому не завжди привітному для нього сьогоденні.