Упродовж чотирьох років Великої Вітчизняної війни йому доводилось займатися ремонтом авіаційних двигунів, здійснювати наладку планерів, фюзеляжу та інших деталей літака. У його обов’язки входив контроль за технікою, аби та працювала справно, слідкував, щоб вчасно заправили машину маслом та керосином. У небі не перевіриш, бо літак не зупиниш. Там не загальмуєш. Тож випробовував роботу мотора на землі від мінімальної до максимальної швидкості. Також дбав про життя льотного складу, слідкуючи, аби екіпаж не вилітав без парашутів. Правильно укладаючи стропи і купол у мішечок, розумів важливість цієї справи. Достеменно знав, що на помилку не мав права. Це він твердо засвоїв ще тоді, як навчався у Батайській авіашколі. Там і прийняв військову присягу. Згодом, здобувши спеціальність авіаційного моториста і майстра, з травня 1942-го по грудень 1945 року воював у 122-му авіаполку рядовим солдатом. Хоч він був наземною людиною, але разом зі своїми однополчанами з аеродрому на аеродром діставався на літаках до різних міст: Баку, Адлера, Лозарійська, Воронежа, Суделково, Будапешта, Перемишля. Авіаційний полк, в якому служив, побував у різних країнах Європи: Польщі, Чехословаччині, Румунії, Угорщині. І зараз пам’ятає, як брав участь у параді, що відбувався у Львові, як вночі проводилася генеральна репетиція. Пригадуючи свій єдиний стрибок з парашута, не забуває враження від подолання смертельного страху. В його пам’яті і зараз переплітаються барви землі і неба, хмари, позолочені заходом. Потрапивши у середовище авіаторів, де найвище цінується мужність, братерство, відданість справі, назавжди загартував свій характер. Переважаючою рисою в ньому була наполегливість у досягненні мети. Тож повернувшись під мирне небо, зумів знайти себе. На цукровому заводі ім. Артема пропрацював усе життя шофером, а наприкінці трудової діяльності – помічником машиніста. Відбувся Валентин Костянтинович і як сім’янин. У 1948 році сибіряк за походженням одружився на Олександрі Федорівні з Курської області, з якою прожив понад 50 років. Поселилися у барак на чотири квартири. Народилися син Віктор і донька Наташа. Потім отримали ділянку і побудувалися. Має онуків Оксану, Олену, Вячеслава та Артема і двох правнуків, чекає на ще одного. Нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, має багато медалей за службу, грамот та подяк за роботу. Дожив до дев’яноста років. Мабуть тому, що постійний ризик, небезпека, перебування на межі зі смертю на війні навчили його балансувати та не переступати межу… Ще Суворов казав: «Везіння – раз, два, помилуй Господь, а треба мати уміння». Напевно, Валентин Костянтинович все таки мав уміння, бо за роки війни ні разу не був ранений чи контужений. Машини, з якими працював, знав, як самого себе. Тому вони служили йому та людям, гарантуючи безпеку.
Оксана МІРОШНИЧЕНКО.
|
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS