Незабутньою сторінкою у її складну біографію вписалися роки Великої Вітчизняної. У 1942 році у першому ж наборі потрапила в Німеччину. Про задушливий потяг пам’ятає й дотепер, бо ж бачила ці кляті машини щодня. Фашисти змусили молодих людей батрачити на залізниці. Було дуже важко. Від зорі до смеркання хлопці прокладали рельси, а дівчата тягали каміння на носилках. Каторжна робота відбирала всі сили. Тож кожен плекав надію якнайшвидше вирватися на волю. Дівчата, наприклад, вдалися до хитрощів: пустили поголос, що вони заразливі. Та фашистські лікарі швидко вивели їх на чисту воду. А щоб інші не вигадували небилиць, десятьох дівчат-заколотниць запроторили у підвал. Два тижні нещасні сиділи без їжі і майже без води. Крім того, їх часто били; найбільше знущався здоровий і страшний комендант табору. Згодом фашисти, розуміючи, що рабсила зажди потрібна, випустили ув’язнених. Проте думку про втечу не полишав ніхто. Деяким таки вдавалося вирватися, але більшість втікачів наздоганяли й страчували. Спочатку - катували, потім - шибениця. Трупи висіли півмісяця. У Марії Кирилівни й досі перед очима та жахлива картина… Інколи дівчатам щастило працювати на кухні. Тоді кожна з них ховала зайвий окраєць хліба, аби потім тишком ткнути комусь із своїх. Одного разу, коли Марія нахилилася над казаном із супом, з-під хустки вибилася довга коса і впала у страву. Помітивши це неподобство, комендант розпорядився відрізати косу. У перукарні майстер вправно відчикрижив дівочу красу та, щоб якось потішитись, зробив на голові хімічну завивку. - Гут, Марушка, - оцінив метаморфозу полонянки наглядач і чомусь роздобрився на нові туфлі, плаття, хустку. Потім відіслав до фотографа і вручив знімок на пам’ять. - Що б це могло значити? - запитувала себе розгублена з такого дива дівчина. Можливо, зачарувала українська краса вражу душу. Хто його знає, що то було. Молодій красуні такі думки не приходили, але одне, що вона второпала достеменно, що можна колись скористатися несподіваною прихильністю ворога. І така нагода трапилася невдовзі. Якось її ровесник із Курська намагався втекти з рабства, але його невдала спроба призвела до лютого покарання. Дізнавшись, що хлопця на світанку збираються розстріляти, Марія кинулася у ноги фашиста з благанням: - Не вбивайте, змилуйтеся, це мій брат! Розтопилося льодяне серце ката, і він помилував росіянина. Марія і до цього часу радіє, що змогла врятувати хлопця, та для себе зауважує: «У такому горі люди були дружні. Вочевидь, це й допомогло більшості вижити та діждатися Перемоги». - Коли звільнили американці, то через Францію нас доправили кораблями до Одеси, - пригадує М.Перун. - А звідти вже кожен, як на крилах, полетів до своєї домівки. Я повернулася у рідну Рябківку, яка тільки-но оговтувалася від війни. Прочула, що молодь вербують на шахти Донбасу. Вирішила і собі спробувати. Після пережитої каторги нічого не здавалося тяжким. Загартована важкою працею, Марія Кирилівна не побоялася взятися за перекидання вугілля у штольні. Три роки віддала цій важливій для держави справі. Доля усміхнулася М.Перун - вона знайшла жіноче щастя. Вийшла заміж, народила сина, доньку і повернулася на малу батьківщину. Тут з’явилися ще троє дітей. Коли років два тому до неї завітали Микола Корольов та Світлана Романенко із селищної ради, аби вручити медаль «Мати-героїня», була вражена. Не сподівалася на таку шану. Три доньки і два сини подарували їй 12 онуків, а ті, у свою чергу, стільки ж правнучат. На тринадцяте чекають цього року. Старший син проживає у Росії, одна з доньок у Харкові, інші – на Чутівщині. Марія Кирилівна працювала у колгоспі ім. газети «Правда» на ланці. Коли виповнилося 70 років, переїхала жити до молодшої доньки Ольги Федорівни Клименко. Як учасник війни, користується пільгами. За своє життя вона не отримала великих нагород та всесвітнього визнання. Проста людина із простою біографією. Але феномен її довголіття, вважаю, у тому, що уміла працювати, долати труднощі, любити і навчила цьому своїх дітей, онуків, правнуків. А це - головне.
Оксана МІРОШНИЧЕНКО.
|
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS