Сніжного зимового дня 1963 року у Таверівці поєднали свої долі ще зовсім юна Ольга та старший від неї на вісім років Борис Онищенко. З тих пір минуло півстоліття. Десятого лютого це подружжя відсвяткувало «золоте» весілля. За урочистим столом зібралася велика дружня родина. Серед усіх вітань звучали вдячні проникливі слова, які розчулювали до сліз, від трьох поколінь спадкоємців: доньки Тетяни та зятя Миколи, сина Станіслава та невістки Олександри, онучок Аліни й Рими, правнучки Кристини. Як годиться на таких заходах, було багато квітів, теплих побажань, щасливих посмішок. І у ці хвилини забули ювіляри про літа та відчули себе молодими. Легкий серпанок спогадів повернув у ті березневі дні, коли у сільському клубі вродливий юнак вперше запросив до танцю зашарілу веселуху, яка одразу ж завоювала його серце. Після того були побачення, а менше ніж через рік молодята й побралися. Повна хата людей зібралася на весіллі у нареченого, де й залишилося жити молоде подружжя. Невістка легкої вдачі чудово ладила зі свекрухою, яка з дорогою душею бавила онуків. А Ольга Макарівна поспішала на ферму до телят, згодом - до медпункту, де пропрацювала помічником фельдшера до пенсії. Борис Васильович сумлінно трудився у бурякорадгоспі «Таверівський» спочатку трактористом, а потім на посаді завідуючого майстернею, головного інженера. Коли ж досяг пенсійного віку, чоловік не засів вдома, а продовжував застосовувати знання та вміння до техніки, допомагаючи племінникові у веденні фермерського господарства. І тепер інколи ремонтує сільгоспмашини. Добре опікується він і домашнім господарством, в якому багато всілякої живності. Бродячі коти і собаки ніби відчувають його доброту, бо часто-густо прибиваються до обійстя. А він їх дбайливо підгодовує. У його ж ґаздині хата красна не лише пирогами, а й кутками. Лад і порядок, стерильна чистота створюють особливу сімейну атмосферу та роблять оселю оазисом добра і злагоди. Для своєї родини вона берегиня, мудра і любляча, яка не осудить і не дозволить причаїтись чварам десь у темному закутку. Мабуть, через це про їхню сім’ю лине добра слава, ніхто не скаже лихого. Вочевидь, тому й невістка та зять відчувають себе рідними дітьми, а онуки й правнучка із задоволенням приїздять з Полтави до дідуся й бабусі. Тож бувають щасливі хвилини, коли на кухні за приготуванням страв разом чаклують чотири жінки та щебетливе дівчатко. Одного разу, запримітивши таку картину, зять зауважив: «Ви подивіться, ті ж самі матрьошки!» Радіють старенькі своїм дітям, бо зуміли виростити їх добрими і люблячими. Ота любов-турбота, яку вони віддавали їм, зробила їх сильними, захищеними та самодостатніми. Для сина й доньки головним було те, що росли у сім’ї закоханих один в одного і люблячих дітей батьків. Це було їм своєрідним щепленням на все життя. Тож знайшли вони себе в сьогоденні, міцно стали на ноги. Здобули освіту, займаються улюбленими справами. Син - уміло робить євроремонт. У цьому пересвідчилися домашні, коли милувалися оновленою ним батьківською оселею. Чудовий приклад подружнього життя старійшин роду дав можливість дітям та онукам створити міцні родини. А інакше і не може бути, бо любов, дарована батьками, є найдорожчим спадком та скарбом для дітей.
Оксана МІРОШНИЧЕНКО.
| 
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS