Настя пережила тяжкі випробування під час примусових робіт в Австрії. Як не переховувалася від німців, та від долі не втечеш - понад три роки пробула на чужині, працювала прислугою у господаря. Коли стали наступати радянські війська, сім’я, в якій перебувала дівчина, з Відня втекла подалі на захід, у Альпи. Забрали з собою і Настю, бо ж треба було комусь няньчити їхніх чотирьох дітей. Втім, невдовзі радянські солдати стали збирати всіх остарбайтерів у табори, аби доправити їх на звільнену батьківщину. Настя Зіновіївна пригадує, що додому добиралися півтора місяця у незатишних товарних вагонах. Та думка про зустріч з рідними допомагала переживати всі негаразди. У червні 1946 року дівчина, нарешті, опинилася вдома й почала потихеньку звикати до мирного життя. Влаштувалася секретарем в районний відділ освіти, згодом закінчила Красноградське педагогічне училище й стала працювати у Чутівській школі вчителем молодших класів, а після трьохмісячних курсів їй довірили старшокласників. У 50-их роках Анастасія Зіновіївна здобула вищу освіту у Харківському педагогічному інституті іноземних мов ім. Н.Крупської. Ще під час навчання у школі німецьку мову знала чи не найкраще – далося взнаки добре викладання предмета вчителькою Катериною Андріївною Котреховою. Удосконалила знання й під час перебування у Австрії. Завдяки посидючості й наполегливості молода жінка успішно закінчила вуз і повернулася до рідної школи вже дипломованим спеціалістом. І тільки тоді задумалась про особисте життя. Обранцем Анастасії Зіновіївни став Олександр Андрійович Непран, з яким виростили двох дітей – сина Юрія та доньку Ольгу. Чверть століття сім’я проживала у квартирі, наданій племзаводом «Чутове», де чоловік трудився інженером-механіком. Згодом на старому дворищі Могильних, що по вулиці Куйбишева у Чутовому, звели власний добротний будинок. «Зараз вже й не збагну, як все встигала, - говорить старенька. – Вчительська робота поглинала повністю. Уроки, наради, педради, політшкола… Працювали у три зміни. Разом з колегою Людмилою Олексіївною Омельяненко впродовж року їздили викладати предмет у Василівську школу. За чужими дітьми не бачила, як зростали свої. Дякую батькам, що приглядали за онуками». Сорок років присвятила А.Непран педагогічній ниві. Після виходу на заслужений відпочинок, на прохання тодішнього начальника відділу освіти Олександра Цимбалюка, ще два роки навчала німецькій мові учнів Таверівської школи. Нині дев’яносторічна вчителька живе в очікуванні зустрічі з дітьми та онуками. Щодня навідуються син з невісткою, доглядають за старенькою, бо здоров’я вже не дозволяє повноцінно жити. Донька з родиною, яка проживає під Києвом, приїздить до матері частіше влітку. Відрадою для Анастасії Зіновіївни є телефонний зв’язок і районна газета «Сільські новини», яку, до речі, перечитує від першої до останньої сторінки. Щаслива жінка від того, що повністю реалізувала себе, навчаючи дітей добру. І ті сорок літ недоспаних ночей варті того.
Наталія ЛОСЬ.
| 
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS