Що таке інвалідність, я знала з того часу, як почала осмислювати цей світ, бо мій батько не мав руки. Я пам’ятаю той протез, який лежав про всяк випадок так і не використаний. Тато, ще дитиною під час війни втративши частину лівої кінцівки трохи нижче ліктя, навчився обходитися своєю правицею. Нею він міг мене та сестричку пронести через усе село до бабусі (одна із нас сиділа у нього за плечима у мішку), зумів побудувати хату та всі господарські споруди, утримував худобу, обробляв чималий город, працював у колгоспі. Минуло уже 30 років, як його немає з нами, а посаджений ним сад до цього часу обдаровує нас смачними плодами. Надзвичайної сили волі, цілеспрямованості у нього було стільки, що вистачало для подолання всіх життєвих труднощів та ще й для підбадьорювання інших. Часто говорив мені: «Не пасуй, ти зможеш, у тебе все вийде». Тільки тепер я усвідомлюю, які це важливі і потрібні слова, без них я б не відбулась як особистість. Допомагав він також багатьом односельцям: чи то в оформленні документів, чи у встановленні справедливості для них, бо був грамотним і мав чуле серце. Але був і вразливим, бо деякі називали його «калікою». Можливо, через це він промовляв неодноразово: «Нічого-нічого, з посміховиська люди бувають». Так, тату, бувають, ще й які! А тепер я хочу розповісти про одну з них - жінку, яка народилася на десять років пізніше від батька, у 1942 році, на Черкащині, а з 1956-го стала чутівкою. Там, на Чигиринщині, також любили і знали поезію Шевченка, великого земляка, з діда-прадіда. Тож не дивно, що «Кобзар», подарований подругою, для Надії Павлівни Зінченко є дорогим і цінним подарунком. З нього черпала вона силу й наснагу долати важкі перипетії життя, виборюючи право на місце під сонцем у долі, яка розпочала випробовувати її ще з трьох років. Сталося це у Німеччині, коли на територію, де утримували полонених з України, посипалися з неба бомби, трясучи фашистську землю. Несподіваний і страшний гуркіт викликав у дівчинки жах, що скував безжальним паралічем праву сторону маленького тільця. "Спасибі мамі, що не вкинула мене в Ельбу, бо деякі це робили навіть зі здоровими малюками”, - зауважує жінка. І досі пам’ятає неньчину розповідь про ті буремні часи: «У 1943 році, коли мені виповнився рік, у наш хутір Мельники увірвався загін поліцаїв. Вигнали людей з домівок у бригаду колгоспу. Хати спалили, людей старих і хворих розстріляли, а решту погнали в рабство». Отак і потрапила ця безневинна дівчинка у чужий ворожий край, який для неї приніс нещастя на все життя. З тих пір вона не перестає боротися за виживання. Коли закінчуються її сили, то з’являються люди, які підтримують і не дають занепасти духом. Одного разу, коли дійшла до відчаю, їй батько сказав: «Тобі треба обов’язково поїхати в Артемівку до Печененка». Ця зустріч була дуже важливою для неї, бо побачила паралізованого, але водночас мужнього чоловіка, легенду Чутівського краю, який, втративши можливість рухатися, продовжував активно жити. Він писав вірші (останнім часом і зубами) та спогади для нащадків про героїзм нашого народу у роки Великої Вітчизняної війни. До глибини душі схвилювала її розповідь про його партизанське дитинство. Хлопець утік з потяга, щоб не батрачити на фашистів, але підступна хвороба скам’янила його, як і Надію, та в партизанському загоні від страху перед смертельною небезпекою несподівано видужав і зміг внести свій вклад у визволення країни від ворога. Тоді жінка зрозуміла, що не потрібно опускати рук за жодних обставин, а йти далі, бо життя - це великий дар. І в неї це вийшло. Надія змогла знайти себе. Хоч через хворобу не здійснилася її мрія стати агрономом, але все ж освіта, здобута в Красноградському технікумі, дала можливість бути причетною до сільського господарства. Працювала в райсільгоспхімії, райсільгосптехніці, промкомбінаті на різних посадах в бухгалтерії - рахівник, касир, бухгалтер. Праця припала до душі і заволоділа всіма її помислами, наповнила життя змістом, визначила певною мірою і коло знайомств та допомогла розкритись як особистості. А працювати тоді було нелегко, адже не було ні комп’ютера, ні відповідних баз даних, а лише довжелезні звіти, які часто писала від руки, потім роздруковувала на друкарській машинці; дебет і кредит підраховувала на рахівниці. Часто довгими вечорами, а інколи й ночами замість відпочинку - перерахунок цифр, уточнення, складання звіту… За багаторічну сумлінну працю не раз отримувала грамоти, є навіть запис про це у трудовій книжці. На своєму шляху вона не розминається з добром і милосердям, її понівечена життям та зранена болем душа завжди сповнюється теплом і світлом, яким обдаровують чуйні люди, виявляючи до неї розуміння і турботу. Ось як вона про них відгукується: «Особлива подяка керівникам: М.Боровику, О.Зернюк, М.Корольову, Н.Батюк, Г.Откидач, відділу соцзахисту на чолі Л.Задарою, голові ради ветеранів. П.Павленку. Подругам вдячна за допомогу зараз, коли потребую моральної і фізичної підтримки. А без «Укртелекому» не можна обійтися і дня, тож подяка всім працівникам зв'язку. Хвороба - це окремий абзац життя. Без медиків не прожила б. Вдячна лікарям М.Рябокінь, Н.Німич. Дорогим подругам і сусідам спасибі від серця за їхні добрі душі. Взагалі, не уявляю життя без людей». Чути людську біду, перейматися нею як власною їй не потрібно учитися, бо вона це уміє з раннього дитинства. Тому й опікується немічною подругою, яка майже не бачить. Щоразу знаходить можливість, як доставити їй продукти або просто підтримати добрим словом. Соціальній працівниці, яка для неї немов донька, також віддячує чимось вкрай необхідним. Нещодавно Надія Павлівна Зінченко відзначила 70-річний ювілей. Всього наткала їй доля на життєвім шляху: і радість материнства та самовідданої праці, і важкі випробування. Але все пережила ця тендітна жінка, не втратила віри в життя, сповнена енергії і оптимізму, живе турботою про одинокого сина-вдівця Олександра та онучку, яку виховує з чотирьох років. П’ятнадцятирічна Оленка, до речі, мріє стати медсестрою, щоб полегшувати страждання таким людям, як бабуся, а нині є для неї старанною помічницею. Можливо, це й надає снаги Надії Павлівні не здаватися, а виборювати у долі кожен день, щоб зігрівати своїм теплом рідні душі.
Оксана МІРОШНИЧЕНКО.
|
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS