Неповторні фарби дитинства жительки Чутового Надії Іванівни Герасименко очорнила безжальна війна. Тому день визволення для дванадцятирічної дівчинки несподівано засяяв яскравою червоною зіркою. Ось як вона розповідає про це: "У вересні 1943-го при відступі фашисти наказали населенню покинути Чутове і погнали жителів поперед себе. У кого була конячина, як у нас, то на віз грузили все, що могли: і їжу, й одяг. По дорозі, поблизу Смородщини, ми звернули у кукурудзяне поле. Простояли там близько двох діб. На третій день, як сходило сонечко, раптом побачили вершника. Коли він під’їхав ближче, розпізнали розвідника Червоної Армії. Врізалася в пам’ять червона зірка, яка сяяла під сонцем на кашкеті солдата. Він запитав, чи ми не знаємо, де німці. Дорослі відповіли заперечно, а боєць сказав: «Повертайтесь додому». Коли ми вийшли на дорогу, то побачили, що німців погнали сотні радянських бійців. До нас підійшов радянський офіцер і мовив: «Отец, надо поменять лошадь!» Забрали нашу, а віддали таку, яка ледве «дотягла» до Чутового, але ми розуміли, що перед бійцями була далека дорога, тому їм потрібна хороша худобина. Це було 20 вересня 1943 року. Повернувшись додому, рідне селище не впізнали: майже всі будинки були спалені, залишилися цілими декілька десятків хат, серед яких збереглася і наша (Стешенківська), куди зійшовся майже увесь рід». Надія Іванівна також свято береже та передає дітям і онукам пам’ять про подвиг свого чоловіка, Миколи Федоровича, якого у 17 років забрали на війну: «Після короткої підготовки в Сибіру він разом з новобранцями потрапив на фронт. Восени 1944-го 75-та гвардійська дивізія вела тяжкі бої за визволення Прибалтики. Микола був стрілком ПТР (протитанкової рушниці). Якось солдати йшли лісом, раптом у небі з’явився німецький літак-розвідник. Командир роти наказав бійцям підбити ворога і, по можливості, знищити його. Тож, замаскувавшись, Микола Федорович поставив ПТР на спину одному з бійців і вистрелив. Літак швидко змінив напрямок, задимів і зник. А через місяць Миколі Федоровичу вручили медаль «За відвагу». * * * У 1943 році чутівці Лідії Никифорівні Качалі виповнилося сімнадцять літ, тож сумні події тих часів пам’ятає добре. Коли німці відчули кінець свого панування на чутівській землі, почали нищити усе на своєму шляху. «Виганяли жителів селища з рідних домівок, - пригадує Л.Качала. – Ми ж запрягли корову у воза, взяли найнеобхідніші речі. Все інше – подушки, рядна – поскидали у погріб і вирушили у бік Полтави. Ночувати зупинилися у полі під ожередом неподалік Ладиженого. Була серед нас вагітна жінка Варвара Пархоменко, то вона й народила дівчинку прямісінько там. А невдовзі застали нас німці: запалили ожеред, чоловіків зігнали у вантажівку й кудись повезли, а ми, жінки й діти, лишилися самі. Куди йти – невідомо. Переховувалися у кукурудзяному полі, а вночі побачили радянських бійців, схоже вихідців із Середньої Азії, які сказали нам, що можна повертатися додому. Порадили йти дорогою, аби в полі не напоротися на міни. За два-три дні селище перетворилося на попелище, тільки де-не-де виднілися дивом вцілілі будівлі. На місці нашої оселі блукала нещасна обгоріла кішка… Полягали спати під погребом, та холод вересневих ночей проймав до кісток. Поки спорудили тимчасове житло, аби перезимувати, жили у сусідів». Сам Господь зберіг Лідію Никифорівну від ворожих куль. Пригадує старенька, як у 41-му несла старшій сестрі Катерині, яка служила телеграфісткою у військовій частині, що стояла на той час у Черняківці, речі та їжу. Аби втрапити до місця призначення, орієнтувалася по телефонних дротах. «Тільки-но зійшла на гору за Чутовим, звернула на пшеничне поле, аж раптом у небі почула неймовірний гул – то були літаки з хрестами на крилах, які летіли надто низько, - тремтячим голосом розповідає Л.Качала. – Я хутко розпласталася на землі, тільки й чула, як з усіх боків, зовсім поряд свистіли ворожі кулі. Набавившись таким чином, пілоти відлетіли геть. Нарешті, дісталася до Черняківки, а там знову смертельна небезпека – почалося бомбардування. Як я вціліла тоді – й сама не знаю…» Обірвавши розповідь на півслові, бабуся гірко заплакала. * * * Такі ж сумні спогади про ті тяжкі роки й у жительки Чутового Катерини Петрівни Підкуйко. Пригадує, як покидали рідне дворище, як закопали пшеницю, аби було чим засівати весняну ниву, як переховувалися між копами у полі. Почувши звістку про визволення селища, як на крилах, полинули додому. По дорозі одна підвода наїхала на міну, підірвалася родина з Войнівки. Мати загинула, залишивши сиротою маленьку дитину. Не доходячи до Чутового, натрапили на вбитих сімох чоловіків. Впізнали всіх, адже то були земляки-чутівці. На подвір’ї залишився тільки сарай. Родина Катерини Петрівни взяла до себе ще й сусідів. Оговтавшись після поневірянь, почали працювати, будуватися, виховувати дітей уже під мирним небом.
Спогади записали Оксана Мірошниченко, Наталія Лось.
|
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS