Каталог статей

У тому, що мрії збуваються, переконалася під час спілкування з Олексієм Кабановим. Юнак із Верхніх Рівнів ще у шкільні роки, як усі діти, мріяв про море. Проте мама, яка виховувала трьох синів, не в змозі була забезпечити дітям відпочинок на Чорноморському узбережжі. Тож, коли позаминулої осені чотирьох призовників з Полтавської області направляли на строкову службу у військово-морський флот України, Олексій зрадів, що потрапив у його лави. І вже на початку листопада 2011-го новобранці з представником військової частини потягом дісталися до Севастополя. Звичайно, для хлопця, який виріс у мальовничому куточку Полтавщини з пишною зеленню та широкими полями, краєвиди Криму були незвичними і вражаючими. З одного боку високі гори, які звужували простір, з іншого - безмежне море. А коли вперше пірнув у його синю гладь, зрозумів - його мрія здійснилася. І до цього часу не може забути оті незгладимі відчуття. «Найбільше запам’яталося, як за п’ять метрів від мене у морі плавали дельфіни, - пригадує хлопець. - Вистрибуючи з води, подавали своєрідні звуки. Так і хотілося доторкнутися до них, але дельфіни трималися на відстані. Загалом, накупався від душі, бо від нашої частини за 150 метрів знаходився пляж. Як тільки нам давали відпустку із запискою про звільнення на 3-4 години, ми йшли туди відпочивати». Оцінивши дарунок долі, молодий моряк сумлінно і відповідально ніс службу. Спершу, як усі новачки, успішно пройшов початкову підготовку у військово-навчальному закладі для молодших спеціалістів у Севастополі. А в Новоозерному, що біля Судака, побував на діючому кораблі ВМС України, ознайомився з його оснащенням та персональним складом. А потім на прибережній зоні у Керчі, де знаходилася частина 2246, у якій він служив, успішно виконував обов’язки оператора радіолокаційної станції. Швидко і точно знімав і передавав на інші пости координати кораблів, які наближалися до берега. На вахту заступав з п’яти ранку до дев’яти, а потім з п’ятнадцятої до дев’ятнадцятої вечора. І так щоденно. Тож півтора року зустрічав світанки над горизонтом моря, захоплюючись їх красою. Та якими б вони неперевершеними не були, мріяв, швидше побачити схід сонця над рідною хатою. І цей день настав. Тринадцятого квітня О.Кабанов демобілізувався. Разом з ним відзначали цю подію родина та друзі. Найбільше раділа мама, бо додому повернувся надійний помічник, який допоможе поставити на ноги молодшого брата, учня місцевого ПТУ. Олексій цілком усвідомив свою місію в сім’ї, тому й не зволікав із влаштуванням на роботу. Хоч за фахом він муляр-штукатур, але освоїв деревообробне виробництво на приватній пилорамі. Зароблене є суттєвим доповненням до скромного сімейного бюджету. Тому, коли йому пропонують службу за контрактом, відмовляється. Не хоче залишати маму без підтримки, яку він з готовністю надає. Адже він - мужчина. А з друзями по службі спілкується у телефонному режимі та он-лайн.