З підприємством доля його пов’язала ще з юності. Чоловік пригадує, як по закінченні школи був підсобником на будівництві тієї ж таки машино-тракторної станції: працював на спорудженні майстерні, контори, двоповерхового будинку для робітників. Таким чином юнак заробив собі направлення на курси механізаторів у Миргород. Згодом старший брат Олександр, який був на той час викладачем Донецького ремісничого училища, запропонував йому здобути спеціальність тракториста-машиніста широкого профілю. Свої знання й уміння Микола застосовував за кермом зернового, кукурудзяного комбайнів. А під час заготівлі силосу об’їздив чимало полів Чутівщини. Повернувшись з армійських лав, деякий час слюсарював у МТС, а потім вирішив здобути освіту у Харківському індустріально-педагогічному технікумі. У 1964 році молодого спеціаліста направили на роботу у Донецьк викладати в одному з місцевих училищ. «Там ми готували кадри для Януковича, - посміхаючись, розповідає Микола Іванович. - Справа в тому, що нинішній президент України тоді очолював Донецький авторемонтний трест, і саме у автоколоні тресту наші хлопці-слюсарі проходили виробничу практику, багатьом щастило влаштуватися туди працювати. Мені ж робота подобалася, тож і мав намір залишитися у цьому великому промисловому місті. Та обставини склалися так, що не відпрацював і обов’язкових трьох років, повернувся до Чутового доглядати за хворими батьками». З тих пір трудове життя М.Крамаренка нерозривно пов’язане з автопарком. У 60-их роках було всього лише сорок машин. З часом транспорту збільшувалося, тож створили автоколону, яку й очолив Микола Іванович. Після перейменування РО «Сільгосптехніка» у ремонтно-транспортне підприємство (РТП) на базі автопарку створили автотранспортне підприємство, керівником якого став М.Крамаренко, а водночас і заступником керуючого РТП по автотранспорту. Під його пильним оком перебувало близько ста тридцяти одиниць техніки, а підлеглих - ще більше. «Наша техніка була затребувана як у сільському господарстві, так і в промисловості, - ділиться спогадами Микола Іванович. - Потужними тягачами одночасно доставляли 380 автотонн вантажу. За рік перевозили близько 40 тис. тонн буряків, 27 тис. тонн хліба, на поля вивозили 30 тис. тонн гною. Щодня 10-15 «КамАЗів» привозили з Кременчука щебінь». Наприкінці 80-их років автотранспортне підприємство щомісяця давало близько 30 тис. карбованців прибутку, валовий дохід підприємства становив понад мільйон карбованців. А це на той час захмарні кошти! Завдяки цьому звели цілу вулицю нових будинків для працівників, побудували профілакторій для ремонтно-технічного обслуговування машин, де встановили десять підйомників. Ті підйомники були надзвичайно дефіцитною річчю, тож начальнику автопідприємства довелося оббити не один поріг, аби придбати їх, щоб водії мали зручні умови для своєї роботи. А творили добробут сумлінною працею самі ж члени колективу. «Гарні хлопці були, - пригадує М.Крамаренко. – Самовідданість багатьох з них держава оцінила належним чином, нагородивши орденами Червоного Прапора і Дружби народів. Прикладом для молоді були Микола Павленко, Юрій Синиця, Микола Рябко. Гідно продовжили починання наставників представники нового покоління шоферів: Леонід Карабут, Іван Карабут, Микола Малич, Казимир Тарашевський, Валерій Самойленко, Володимир Запека, Володимир Дудка, Михайло Филенко, Павло Кучеренко та багато інших водіїв-професіоналів. Я міг покластися на них у будь-якій ситуації, бо ж був певен – не підведуть». Під батьковим крилом працювали й сини – Юрій та Олександр. Незважаючи на молодість, братам Крамаренкам довірили нові «КамАЗи», вони постійно були серед передовиків, отримували нагороди, про них писали в газетах. Словом, всіляко намагалися виправдати довір’я батька й старших колег. Із сумом говорить колишній керівник про тих, кого вже немає на цьому світі. Багатьох хлопців смерть вирвала з життя надто рано, у розквіті сил. А підприємство свого часу спіткала лиха доля, як і тисячі інших установ та організацій. Приватизація залишила без роботи чималий колектив автогаража, та Микола Іванович працював до виходу на заслужений відпочинок. Як не вмовляв його керуючий РТП Анатолій Мартиненко трудитися ще, та він жодного дня не залишився на робочому місці. «Коли щоранку на тебе дивиться сотня водіїв в очікуванні наряду й зарплати, а ти не знаєш, що їм сказати, повірте, як це тяжко, - говорить колишній начальник автопідприємства. - Така непроста ситуація й змусила мене піти на відпочинок». Головне, що за роки, віддані улюбленій справі, Микола Іванович зумів згуртувати дружний колектив, прищепити кожному почуття взаємовиручки, чим і заслужив повагу підлеглих. І сьогодні хлопці раді зустрічі зі своїм наставником, а для нього спілкування з ними - ніби повернення у ті далекі часи, сповнені гарячими трудовими буднями.
Наталія ЛОСЬ.
|
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS