І ВСЕ Ж ТАКИ ЛІКАРЕМ!
«Цікаво, що коли мене ще у підлітковому віці запитували, ким хочу стати у майбутньому, конкретної відповіді я не знав, але категорично говорив, що тільки не лікарем і не військовим», – пригадує Володимир Григорович. Та доля часом непередбачувана: на подальший життєвий шлях можуть несподівано вплинути деякі речі, події, люди. Як розповів мій співрозмовник, коли він був старшокласником, йому до рук потрапила невеличка брошурка «Записки психіатра». Хлопець зацікавився нею, почав подумувати про лікувальну справу. Мати, вчителька Чутівської школи Євдокія Терентіївна, та батько Григорій Миколайович, агроном за фахом, схвалили вибір сина - золотого медаліста - продовжити освіту у Полтавському медичному стоматологічному інституті. Після чотирьох років успішного навчання Володимир зрозумів, що перспектив влаштуватися на роботу у місті, або навіть в районному центрі обмаль, а їхати у віддалене село юнакові не хотілося. Подальшу долю хлопця вирішив приїзд до полтавського вишу начальника відділу кадрів Горьківського медінституту. «Після співбесіди з ним переважна частина студентів нашої групи виявила бажання далі здобувати знання у Росії, - розповідає В.Горобець. – З нового навчального року за переводом зарахували мене на військово-медичний факультет».
ВИПРОБУВАННЯ СИБІРОМ
Молодого освіченого військового лікаря направили для проходження служби у Монголію, в місця з особливими природними умовами - серед пісків і каміння. Вибору не було, тож два роки довелося працювати саме в таких умовах. У медичному пункті надавав необхідну допомогу військовим Монгольської Народної армії. До нього, як і до усіх радянських військовослужбовців, місцеве населення ставилося доброзичливо, поважало за професіоналізм і ввічливість. Невдовзі – нове розпорядження командування і знову зміна місця служби. Цього разу Володимир Григорович потрапив до Сибірського військового округу у місто Тобольськ. Як він сам зазначає, «з пустелі - в ліс». Саме там він отримав чергове підвищення у званні – його мундир прикрасили погони старшого лейтенанта. Тож, відповідно, він став обіймати і вищу посаду – начальника медпункту окремого батальйону. До суворого клімату Західного Сибіру пристосуватися було непросто. Військова частина розташовувалася далеко за містом, в лісі. Аби дістатися роботи, військовослужбовці щодня долали пішки не один кілометр по снігу й тріскучому морозу. Найближчий госпіталь був в Омську, за кілька сотень кілометрів. Осягнув сьогоднішній офіцер запасу й велич Байкало-Амурської магістралі, активне будівництво якої припало на 1974-1984 роки. До цього будівництва століття був причетний і Володимир Горобець, коли працював начальником медичної служби залізничного полку у Свердловську. В той час Володимир Григорович пройшов інтернатуру медичного складу за спеціальністю психіатрія. Таких спеціалістів у залізничних військах майже не було, а йому надзвичайно хотілося працювати за фахом, омріяним з юності.
НАЗАД – В ЄВРОПУ
Незабаром - Білоруський військовий округ. У Борисові капітан Горобець обійняв посаду лікаря-психіатра окремого медичного батальйону. «Вперше за багато років служби я отримав квартиру, - розповідає В.Горобець. – Зробили ремонт, сім’я почала потихеньку обживатися. Син Максим пішов до школи, білоруську мову знав краще, аніж рідну. Приїздив у гості й мій батько, залишився задоволеним умовами проживання, дуже сподобалася йому й місцевість». Та недовго зберігався затишок у сімейному гніздечку Горобців. Така вже доля військового: не встигли як слід облаштуватися – знову пакуй валізи. Цю участь розділяє з військовослужбовцем і його родина. Як не хотілося зриватися з місця, та все ж представники кадрових органів наполягли на переведенні капітана Горобця до Німеччини. Так, на початку 90-их потрапив Володимир Григорович до окремого медичного батальйону легендарної 1-ої танкової армії, яка штурмувала Берлін, а на той час розташовувалась у Дрездені. Зайнявся лікарською справою. «То були кращі роки моєї служби, - пригадує В.Горобець. - Цікаві екскурсії визначними місцями, відвідування всесвітньовідомої Дрезденської картинної галереї, мальовнича річка Ельба залишили приємні згадки на все життя. Дуже хотілося, щоб дружина з сином також побачили всю ту красу, тож зробив їм виклик на кілька днів. Але обставини склалися так, що повернутися назад у Білорусь їм вдалося лише наступного року. А приїхали ж у літньому вбранні і лише з речами першої необхідності… Якось пережили ті труднощі. Згодом родина стала жити зі мною: дружина влаштувалася на роботу молодшою медсестрою, син встиг змінити чотири школи у чужій країні». Під час служби у Німеччині радянський офіцер отримав чергове військове звання - майор, тривалий час перебував на посаді заступника командира окремого медичного батальйону з виховної роботи. 1994 рік ознаменувався завершенням виведення військ СРСР з території ФРН. Військову частину, де проходив службу В.Горобець, розформували, і він знову потрапив у Горьківську область. Ці краї стали доленосними для нашого земляка. Свого часу саме там, ще будучи студентом, він познайомився зі своєю майбутньою дружиною на вечорі відпочинку у Будинку офіцерів. З першого погляду запала хлопцеві в душу красуня Галина, а дівчина не зводила очей зі стрункого юнака у формі. Не вагаючись, погодилася поїхати на гостини до батьків Володимира у Чутове, там же й весілля зіграли. Довго не роздумувала і тоді, коли чоловік подав рапорт про переведення у Збройні Сили України і повернувся розбудовувати армію незалежної країни. У Міністерстві оборони України В.Горобця направили до Полтави для проходження служби у навчальному центрі військ зв’язку України в якості лікаря-психофізіолога. Був начальником відділення професійного психологічного відбору військовослужбовців. У 2003-му Володимир Григорович за вислугою років звільнився в запас у званні майора. Деякий час викладав на кафедрі медицини катастроф і військової медицини, до минулого року був лікарем-психіатром військово-лікарської комісії територіального центру комплектування військовослужбовців за контрактом при обласному військкоматі. Крім цього, працював лікарем спортивної медицини у спортклубі «Спартак», лікарем лікувальної фізкультури у обласному лікарсько-фізкультурному диспансері. По прибутті у Чутове став завідувачем відділення соціально-медичних послуг територіального центру соціального обслуговування. Володимир Горобець вплинув на вибір життєвого шляху свого молодшого брата Андрія, який захоплювався розповідями про армійські будні та полюбляв приміряти військову форму. Відмінне навчання у Суворовському училищі стало вдалим стартом для подальшого кар’єрного росту Андрія Григоровича. Навчання у Московській військовій академії, участь у Чеченській війні й Карабаському конфлікті, посада помічника військового аташе посольства Російської Федерації у Китаї – це далеко неповний перелік доблесної служби полковника Генерального штабу Збройних Сил РФ Андрія Горобця. Володимир Григорович докладно знає свій родовід ще з часів козаччини. Розповів, що один з його предків був козаком, інший – офіцером царської армії у Полтаві, дід по батькові героїчно воював на фронтах Великої Вітчизняної. Можливо, отой військовий дух через віки генетично передався братам Горобцям, які присвятили все своє життя вірному служінню в ім’я миру і спокою на нашій землі.
Наталія ЛОСЬ.
|
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS