Каталог статей

У праці, в турботах минуло 70 років життя Анатолія Михайловича Серякова з Чутового. Як і для багатьох його ровесників, життєва дорога видалася нелегкою. А розпочалася вона у далекому сорок третьому, коли рідна Мартинівка (нині Смородщина) була окупована фашистськими загарбниками. «Тато був на фронті: спочатку воював з німцями, потім - з японцями, - пригадує Анатолій Михайлович. - Тяжкі були і повоєнні часи: всі працювали без вихідних і свят. Якщо бабуся з матір’ю трудилися в полі чи на фермі, то і мене зовсім малого брали з собою. Як трохи підріс, стали залишати вдома і всю роботу по господарству покладали на мене. Не пам’ятаю ні розваг, ні іграшок. Трохи стало легше, коли батько повернувся з війни». Мабуть, оте гартування працею і стало основним чинником у його житті. Бо завдяки цьому зумів багато чого зробити як для себе, так і для людей. На рахунку А.Серякова споруджені адміністративні й житлові будинки, інфраструктура. І все, до чого торкалася його рука, - з гарантованою якістю, вищого ґатунку. Адже звик сумлінно ставитися до будь-якої справи, за яку отримував найвищу оцінку. Так, у шкільні роки одержував похвальні грамоти за відмінні успіхи у навчанні та зразкову поведінку, в юності - похвальні листи за бездоганну службу в армії, під час трудової діяльності - грамоти та подяки за високі досягнення в архітектурі. Слід зазначити, що з будівництвом, справою свого життя, Анатолій Михайлович не розлучається і досі, будучи пенсіонером та ветераном праці. Тому й зізнається: - Не уявляю, як це я житиму без улюбленої професії, як це я не робитиму креслень, не виготовлятиму проектів будівництва різного призначення, технічних паспортів на будівлі та споруди, не вестиму технічного нагляду за будівництвом, чим займаюся зараз, працюючи в архітектурно-планувальному бюро Чутівського району. Архітектор, як мінер, не повинен помилятися, бо його помилка обійдеться дорого, і від неї потерпатимуть інші не одне десятиліття. Тож Анатолій Михайлович намагався не помилятися, а робити все начисто, чітко і продумано з перших кроків на поприщі будівничого з 1962 року у Миргороді. Саме туди після закінчення Полтавського будівельного технікуму і направили молодого майстра. Будівництво йшло повним ходом, вдень і вночі, на всіх ділянках панував ритмічний шум напруженої роботи. Потрапивши у бурхливий вир, Анатолій із властивим йому запалом взявся до справи. Фізично важко, але морально легко, адже усвідомлення грандіозності й важливості діяльності стимулювало віддаватись сповна. Про цей відрізок свого життя А.Серяков розповідає так: - Коли створювався Оржицький район, і в райцентрі відкрилася будівельна дільниця, необхідні були майстри, виконроби. Ніхто не бажав їхати з благоустроєного Миргорода у провінційну Оржицю. Я погодився. Начальник тамтешньої пересувної механізованої колони одразу ж заявив на нараді, що відпустить мене назад у курортне місто лише тоді, коли я розбудую увесь новостворений райцентр та здам останній об’єкт. Згодом мені запропонували посаду районного архітектора. Довелося заочно навчатися у будівельному інституті. Знаходив на все час, вистачало й сил. А вони подвоїлися, коли з’явилася сім’я. Донька Світлана та син Олександр – це моя радість і втіха, адже вони успадкували від мене найкраще та знайшли себе в житті, подарували прекрасних онуків: старший Марк навчається на архітектурному факультеті Полтавського техуніверситету, чим я надзвичайно горджусь, а Софія успішно закінчує школу. А поки діти підростали, я, як усі батьки, трудився. Завдяки напруженій праці будівельників, які втілили в життя мої проекти, як гриби після дощу, виростали нові споруди: адмінбудинок, школа, житло тощо. Завдання з житлового будівництва виконували достроково. Незабаром Оржицю визнали найкращою в області серед селищ міського типу щодо забудови і благоустрою. За це мені голова Держбуду України вручив почесний нагрудний знак та безплатну путівку на Всесоюзну виставку досягнень народного господарства. Таке визнання роботи Анатолія Серякова було заслуженим і справедливим. Адже райцентр, що межує з Черкаською областю, вирізнявся серед інших великим розмахом будівництва, стилем споруд, характерним тому часу. Сотні сімей дякували архітектору за добротне житло. Окрилений зодчий не зупинявся на досягнутому, а постійно удосконалював свої здібності. Неодноразово бував на курсах підвищення кваліфікації за спеціальністю "Проектування і забудова сільських населених пунктів”. Основні нормативні вимоги з архітектурної справи виконував на відмінно. Сумлінно забезпечував виконання планів із введення в експлуатацію житла, об’єктів соцкультпобуту, вносячи посильний вклад у загальнонародну справу. А за це отримував подяки від людей та грамоти від держави. За його довготривалу працю їх назбиралося багато. Чимало серед них і нагород за плідну працю на теренах Чутівського краю. А розпочалася вона у 1985 році. З цього приводу Анатолій Михайлович зазначив: - Перше, що негативно вразило мене як архітектора, вкрай невпорядкований центр Чутового. На площі біля Будинку культури - чагарники шипшини, напівзруйнований цех з пошиття валянок, поруч - зарослий сквер, багато сухих дерев. І заходився А.Серяков настирно турбувати місцеве начальство щодо благоустрою та озеленення селища. Розробив креслення Дошки пошани, алеї Героїв, проекти з планування скверу і прилеглої до нього території. І розпочалися митарства по інстанціях. Спершу звернувся в обласне управління побутобслуговування населення, аби списати і розібрати непотрібну будівлю. А потім – листи і поїздки в Полтаву, Київ. Часто-густо заручався підтримкою Героя Соціалістичної Праці І.В.Ропавки. Проте не всі схвалили кардинальні зміни. Консерватори зчинили галас, що в Чутовому з’явився губитель природи в особі Серякова, який нищить зелені насадження. З’явилася і стаття в районці. Однак супротивники не змогли зупинити важливу справу. Свій задум архітектор здійснив: парк перетворився на доглянутий і впорядкований зелений оазис побіля бурхливої автомагістралі міжнародного значення. Тут можна заховатися від палючого сонця, отримати естетичне задоволення від смарагдових барв упорядкованих газонів, галявин, чепурних доріжок. А найбільша приємність - це чисте і свіже повітря, характерне лише для сільської місцевості. Мимоволі спливає на думку відомий вислів: «Усе просте – геніальне». Це ж саме можна сказати і про перший в області пам’ятний Знак жертвам Голодомору Чутівщини. До речі, на тому місці раніше був смітник. Варто згадати і про критий ринок, ринкову площу, павільйони на автобусних зупинках, реконструйовані колодязі. Вони і були введені у дію до проведення обласної науково-практичної конференції із забудови і благоустрою, яка й визначила, що Чутівський район зайняв друге місце в обласному конкурсі серед селищ міського типу. Тепер ніхто й не сумнівається у правильності дій мудрого архітектора, невтомного працівника, висококваліфікованого фахівця. Як кажуть, творіння славить творця. Тож як не погодитися з М.Рильським, який сказав: «Благословенний труд людський, що довгії віки невтомно землю прикрашає».

О.Мірошниченко