Каталог статей

Валентин Андрійович Мелешко 10 лютого цього року на своєму життєвому спідометрі подивовано побачить в ореолі сяючих вогнів цифру 80! Ну й «накрутив» же «прудконогий»! Це був важкий, вибоїстий шлях осягнення педагогічного хисту, одночасно з удосконаленням мистецтва Слова. І одне й друге у своєму неподільному дуеті – каторжна праця. Але особистості з вогнем Прометея в серці називають її щастям, одухотвореним вищими силами. До цієї когорти належить і Валентин Андрійович. Народився ювіляр на Чернігівщині, древньому славетному краї, освяченому генієм М.Коцюбинського та О.Довженка, фалангою знаменитих діячів. Дитячі роки чутливі на красу оточуючого світу. Мабуть, Довженкова «Зачарована Десна» причарувала поезією душу юного Валентина. Прихильна доля привела його в Чернівецький учительський інститут. Ця буковинська земля пісенно-ніжна, з її зворушливим Черемошем і виточували вразливість чулого студента. Кажуть, що людину зрощують обставини. Колись Л.Первомайський парадоксально зізнався: «Я спав у колгоспному клубі на роялі, і тому серце у мене музичне». Хтось подивується, чому В.Мелешко обрав долю вчителя української мови і літератури. І це тоді, коли юнаки прагли до військової справи, вступали у технічні вузи. Наприкінці сорокових років минулого століття домінувала російська мова, офіційно її всіляко підтримували, і перспектива була за нею. І все ж любов до рідного слова переважила матеріальну зацікавленість і престиж. Валентин прислухався до покликів серця, генів родоводу. Він народився у трагічний 1933-ій, коли українці в селах гинули мільйонами; та і в наступні роки їх душили морально й фізично. З 1934 року почалися репресії української інтелігенції. У1933-му покінчив з собою М.Хвильовий - це була прелюдія до «Розстріляного відродження». У грудні 1934 року арештували Є.Плужника. Як ланцюгова реакція, колесо терору прокотилося по долях українських митців: М.Куліша, В.Підмогильного, Г.Косинки, І.Крушильницького, О.Ковіньки, В.Мисика і ще стількох – окраси нашої літератури, яка дедалі набирала національного розвитку. Майже всі вони залишились навічно в льодовому панцирі Колими, на Соловецькому цвинтарі, в лісах карельського Сандормоху. Цю трагедію України всіляко замовчувала влада. Уже досвідченим учителем-гуманітарієм переїжджає Валентин Андрійович на Полтавщину, в степове село Филенкове, розіп’яте на всіх вітрах. Тут і відбувся розквіт його педагогічної майстерності, відточення рідного слова, що запалювало в молодих душах бажання дістатися піднебесся. І це зовсім не ювілейна риторика. Так сталося, що тепер зустрічаємося зі знайомими на скороходівському ринку, а не як міські люди, в концертних залах. Біля молочної гастрономії завели розмову про школу, артемівську вчительку Варвару Семенівну Ємельянову. Несподівано втрутилася у бесіду жіночка зі своїм незабутньо пережитим: «У нас також інтересні були уроки Валентина Мелешка. Ми з ним стільки написали творів!» і вона, знітившись, приємно посміхнулась. Це цитата з народних вуст. В уяві миттєво сяйнуло Филенкове. Є села, яких обезсмертили, зробили відомими харизматичні особи, пов’язані з ними. Так, Черняківку прославила геніальна Марія, хутірське Водяне – вчений-фізик М.Шевченко; мою рідну Кочубеївку – герої війни В.Петренко та Г.Кабаковський; Чутове – акторка К.Лучко, мовознавець П.Ріттер та мудрі господарі І.Ропавка і М.Боровик. Села – поетичний символ України, її історичний фундамент нині на Божій дорозі. За що така немилосердна кара? Аура Филенкового – звідти енергійний Віктор Филенко, там працювали дві вчительки, з якими моя юність ходила в Артемівську школу. На присмерку мого життя вразив художніми збірками Валентин Мелешко - своїм симфонічним відлунням «Гомону осіннього саду» та «Шляхової рапсодії», оповіданнями для дітей, віршами, пристрасною публіцистикою. У ньому гармонійно поєднався талант письменника і людини, зарядженої духовністю. Його острівець добра відчувають усі, хто його знає. Він зовсім не заздрісний, чужий успіх сприймає, як свій, з ним хочеться зустрічатися, говорити про небуденні справи. Йому муляють одвічні проблеми нашого менталітету, що так боляче зі сцени виголосив колись І.Карпенко-Карий: «Ніхто не хоче думати і страждати, нині хочуть весело жити і закривають очі, і затуляють вуха, щоб не бачити і не чути стогону наболілої людської душі. А на цьому веселому ґрунті ростуть егоїзм, цинізм і байдужість до прекрасного, і виганяють, і виженуть з людської душі справедливість і любов!» І Ви ж, Валентине Андрійовичу, оптиміст, вірите в справедливість і любов української душі, в те, що пророкував наш неперевершений філософ Г.Сковорода: «Мы сотворим свет получшій. Созиждем день веселейшій». Нещодавно В.Мелешко святкував 50-річчя подружнього життя, і про нього радісно говорив, як поет. Чоловіки можуть позаздрити його лебединій вірності. Моя уява назавжди сфотографувала образ цієї людини. Валентин Андрійович сидів у чутівському парку на лавочці в очікуванні ювілейного свята «Сільських новин». Сидів і не зводив очей зі школи навпроти. Про що він думав? Про ню… Яскраво сивочолий – він велично нагадував роденівського мислителя. Я замилувався ним – не підходив, щоб не вивести його з цього блаженного стану. М.Горький колись сказав: «…этот ведун». Відун – той, що відає, багато знає, роздумує… Це стосується рідкісних людей, які багато бачили на своєму віку. 80 років - це нескінченний сувій вразливих подій для багатотомного епосу ще ненаписаних книг, які творяться його небайдужою душею довгими зимовими ночами. Валентин Андрійович перегортає не тільки картини минулого, а й роздумує над прийдешнім. Скільки літ уже злетіло, як Б.Грінченко зронив слова: «Убогії села, убогії ниви…» Тепер люд «не обшарпаний», але чи він щасливий, знаходячись на драматичній спіралі своєї історії, в іншій Україні? Та й чи народ її творить? Чого зникають села, помирають люди? Голоду ж немає…Чому на мирних дорогах щоденно гинуть люди? Не війна ж сьогодні… Чому відбувається така духовна деградація суспільства: вбивства, самогубства, цинічні пограбування, дитяча[L1] бездоглядність, на телебаченні – перманентні співи і танці, далекі від наших традицій? І тільки зрідка - перлини українського голосу… Та і рідна мова, якій Валентин Андрійович присвятив своє життя, дедалі зазнає руйнації: повсюдно модні покручі, іноземна лексична агресія заполонили простір. Нині минуле, кому не лінь, б’ють у хвіст і гриву, забуваючи, що тоді українські книги виходили тисячними тиражами, а людей закликали берегти в собі людське… Тепер це справа тільки церкви. Минуле треба критикувати, але що ми запропонували взамін… Ходити далеко не треба. Пройдіть Артемівкою, загляньте в навколишні села. І знову перечитайте вірш Б.Грінченка, а може, й Т.Шевченка… А потім перегляньте по «ящику» світські тусовки. Напевне, мудрий поляк Г.Сенкевич і для нас написав: «Камо грядеш?» Валентин Мелешко не перестає думати про школу, яка його ніколи не полишає, у ній він і досі, бодай, душею, розуміючи, що від освіти залежить майбутнє України. Не без болісних заздрощів говорить, що європейські вчителі мають змогу відвідувати мистецькі музеї світу; як би це було потрібно і нашим освітянам. І нагадує, щоб твердження Бісмарка, що німецькі вчителі виграли всі війни, духовно збагатили націю. А нам би організувати екскурсії літературними місцями України… Ювіляр задоволений з того, що на Чутівщині є спілка письменників – промінчик духовності, бо і сам він іскринка її. Валентин Андрійович – життєлюб, людинолюб, патріот, впевнений, що наше суспільство поволі одужає – буде колись гордитись своїм духовним і економічним здоров’ям, він сповідує істину, щоб жити для себе, треба жити для інших, і часто повторює проникливі слова А.Малишка: «Україно моя, мені в світі нічого не треба: Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти». Ми ж подякуємо цьому красивому вродою і багатому душею чоловікові за його творчий і педагогічний талант, важку працю на ниві освіти, за вистраждані добрі слова нам усім грішним – і вселенським хором проспіваємо, продекламуємо йому «Многія літа…» В здоров’ї і радості. В любові і славі. Vale, Валентине!

Володимир Сосідко. с. Кочубеївка.