Каталог статей

 

Йому пощастило народитися у більш-менш спокійний і стабільний час – 11 липня 1924 року. Петро Кузьмич з’явився на світ у Винниках Нововодолазького району на Харківщині. По закінченні п’яти класів місцевої школи став до роботи у колгоспі. Спочатку був пастухом, згодом – різноробочим. Петро Кузьмич розповів, що голод оминув їхнє село. Хоча теж тяжко тоді довелося. Коли ж до Винників прийшли німці, П.Животченко на деякий час взагалі припинив працювати. А у 1943 році його мобілізували до війська. Спочатку пройшов навчання у Харківській полковій школі. А відразу по тому потрапив на фронт до Фінляндії. П.Животченко побував на естонських, латвійських та ленінградських полях бою. Ось як писала про військову службу Петра Кузьмича П.Кульчицька у своїй книзі «Без права на забуття»: «Бої на Львівщині добре відомі солдату. Безперервні марші з короткими важкими боями для нього здавалися нескінченними. Ноги вгрузали у цупку густу багнюку або роз’їжджалися, як на кризі. Часті дощі промочували шинель, навіть білизна промокала до нитки. Іноді хотілося померти. Під Ковелем солдат був поранений. Знає піхотинець Харківський госпіталь. Видужав – і на Ленінградський фронт. Пройшов, проповз не один кілометр естонської землі». Перемогу П.Животченко зустрів у Литві.

 

Та аж до 1947 року служив у Німеччині. Петра Кузьмича нагородили орденом Червоної Зірки, медаллю «За мужність». Серед численних відзнак має медалі до знаменних дат, «Учасник війни», «Захисник Вітчизни». Повернувшись до рідних Винників, одружився, та сімейне життя не склалося. За порадою друга приїхав працювати до Чутового. Племзавод навіть у повоєнні роки був багатим господарством. П.Животченко став до роботи на кормокухні, був старшим кухарем. На цій посаді чоловік пропрацював до пенсії. Поступово зводив оселю, одружився знову. Та його друга дружина, Галина, покинула цей світ. Ось уже сім років Петро Кузьмич у злагоді живе зі своєю третьою обраницею, Галиною Данилівною. Інвалід першої групи П.Животченко лише останнім часом перестав поратися по господарству після перенесеного інсульту. А ще рік тому полюбляв працювати на городі й пишався тим, що вдалося виростити. «Мабуть, я багато чого міг би розповісти, та от пам’ять останнім часом зраджує», - з сумом зазначає Петро Кузьмич. Хоч з кожним роком здоров’я у дідуся не прибуває, він завжди з радістю крокує з ветеранами-побратимами на мітингу в честь Дня Перемоги. Вдячний Чутівському селищному голові Миколі Корольову за організацію свята і за те, що не забуває про ветеранів, ставиться шанобливо і підвозить до центру селища, аби старенькі мали змогу побувати на мітингу. А напередодні Дня інваліда до П.Животченка завітав і голова районної ветеранської організації Петро Павленко. Разом чоловіки згадали давно минулі дні й роки, людей, з якими зводила доля. Скаржитися на життя ветеран не звик, тож мало й неохоче розповідає про те, що болить чи непокоїть. Петро Кузьмич полюбляє дивитися новини по телебаченню, а дружина залюбки читає йому газети, зокрема і районку. Деякі статті Галині Данилівні доводиться перечитувати по кілька разів, якщо матеріал сподобався її вдячному слухачеві. Топтати ряст майже дев’ять десятків років означає багато побачити і пережити. Вдень Петро Кузьмич, як і більшість людей похилого віку, знаходить собі якесь посильне заняття, якщо самопочуття дозволяє, бо ж не має звички сидіти, склавши руки. А вночі з пам’яті виринають події й обличчя минулого, вірні друзі та відповідальні співробітники, мрії й плани, а ще можливо те, що хотів би зробити, та не судилося… Побажати П.Животченку можна лише здоров’я, щоб і під час наступного мітингу до Дня Перемоги, крокуючи у колоні ветеранів, Петро Кузьмич отримав квіти від школярів, привітання від очільників району та з бойовими товаришами підняв фронтові сто грамів.

Дар’я Густіліна.