Каталог статей

«Родом я не з Чутового, - почав розповідь І.Шкарупа. - На світ з’явився у 1938 році у Вербиному Хорольського району. Точніше, не у самому селі, а на хуторі, що неподалік від нього. Батьки, Артем Антонович і Варвара Іванівна, були колгоспниками. Тато, на жаль, із фронту не повернувся. Пропав безвісти. У школу ми пішли разом із сестрою у 1946 році, хоч я на рік від неї молодший. Десятирічку закінчив у Новоаврамівці». Одразу після школи Іван Артемович хотів вступати до Харківського залізничного інституту. Як він розповів, у Харкові у нього тоді були знайомі. Та з навчанням не склалося, тож два роки працював у колгоспі. Потім знову постало питання про здобуття вищої освіти. Разом з друзями з рідного села вирішили вступати до Полтавського сільськогосподарського інституту. «От тільки хлопці на зоотехніків документи подавали, а я - на агронома, - згадує І.Шкарупа. – Зоотехнічна спеціальність мені не подобалась. Можливо тому, що у колгоспі на фермі працював. А ви уявіть, як там тоді було: механізації ніякої, тяжка ручна праця у закритому приміщенні. А поле мене вабило завжди». Інститут Іван Артемович закінчив у 1963 році. За направленням став працювати у Миргороді. Йому пропонували різні посади, але він відмовлявся, бо давно прийняв остаточне рішення: бути агрономом. У колгоспі три роки був головним агрономом, до того ж отримував грошову оплату в 90 карбованців. «Я ще добре пам’ятаю трудодні, - продовжує І.Шкарупа. – Тож працювати за справжню зарплату для мене, як для людини молодої, було справжнім щастям». У 1966 році за порадою однокласника приїхав до Чутового. Працював у районі старшим агрономом-насіннєвиком. У Чутовому Івану Артемовичу пропонували квартиру, як молодому спеціалісту. «Я тоді відмовився, - розповідає І.Шкарупа. – Був неодруженим, тож винаймав житло. І от же як склалося: дочка господарів будинку стала моєю дружиною. З Ніною Григорівною ми побралися 25 лютого 1967 року. Так у цій хаті і живемо вже стільки років». У ті часи часто відбувались структурні реорганізації в установах, кадри змінювались дуже швидко. Агрономи мали обмежене поле діяльності: по лісництву, овочівництву, меліорації та ін. Коли штат скоротився, на працівників лягло значно більше навантаження. «Пам’ятаю, після скорочення я залишився агрономом, а Володимир Лубенець – головним агрономом, - пригадує І.Шкарупа. – Але колектив все одно був великий. Я з усіма ладив, про мене тоді ще казали, що я з усіма уживаюсь. Не раз мене хотіли перевести з району, пропонували і до обласного центру. Але я тут уже облаштувався, мені подобалося Чутове, тож від заманливих пропозицій відмовлявся. Нині вже все не так. Тоді була доволі розвинена система меліорації: у колгоспі ім. Леніна, у Зеленківці та у Гряковому, на інших полях. Зараз від неї, мабуть, і гвинтика не лишилось. У галузі лісництва до наших обов’язків входила опіка і над деревами, і над тваринами. Браконьєрство було непоширеним явищем. Фонд фауни ми намагались постійно поповнювати. Нині цим займається мисливсько-рибальське товариство. Також ми оформляли документи на вирубку дерев та прорідження». Зі слів Івана Артемовича, працювати тоді було дуже цікаво. Постійні відрядження у різні куточки Союзу хоч і втомлювали, але давали безцінний досвід. У Молдову наші спеціалісти їздили за насінням кукурудзи та соняшника, відвідували інститути насінництва в Одесі та Харкові. І.Шкарупа об’їздив усю Західну Україну, збираючи кращу картоплю на насіння. «Одного разу по насіння картоплі поїхали ми до Прибалтики, - пригадує Іван Артемович. – Але до того, як повантажити її у вагони, бульби слід було відкалібрувати. Я особисто цим займався. Для Чутівщини відбирав найкращу і найбільшу. За розміром вона ділилась на три класи. Тож перший, бульби найбільшого розміру, я хотів доправити на свою малу батьківщину. І ось навантажили останню машину, яка мала відвезти картоплю до залізничного шляху, я сів у кабіну з водієм і ми вирушили до вагонів. Яким же було моє здивування, коли я побачив, що найбільшу картоплю завантажили у вагони, які попрямують до Німеччини. Нічого не розуміючи, я почав допитуватися, куди це везуть «мою» картоплю. Мені докладно пояснили, що велика картопля – це для харчування жителів НДР. «Тобі ж потрібна була картопля на насіння – от бери другого класу, саме для посадки», - сказали. Як мені тоді прикро було! Я ж кожну картоплинку ретельно вибирав. І от на тобі! І досі ту ситуацію з обуренням згадую». Іван Артемович розповів, що тоді серйозно ставились до апробації сортів. Тобто, коли привозили с/г культури нового сорту, слід було обов’язково підтвердити його показники. Це була копітка праця, до неї нерідко залучали школярів. І.Шкарупа згадує, що, незважаючи на постійне навантаження, працювати було не так вже й важко, бо керівники ставились до сортооновлення серйозно, знали, що це необхідно. У радянські часи на Чутівщині почали вирощувати і гібриди, які зараз користуються шаленою популярністю серед сільгосптоваровиробників. Частину насіння гібридів віддавали державі, інше – собі на посів. «Працювати при Союзі було простіше, - наголосив Іван Артемович. – Були колгоспи, де до думки спеціалістів прислухалися, поважали. Нині ж, коли все приватне, дуже важко. Бо ж до господаря просто так не поткнешся. І не всі прислухаються до порад». На заслужений відпочинок Іван Артемович вийшов сьомого березня 1998 року, «день у день», як сам сказав. Щоб не нудьгувати вдома, займається бджільництвом і садівництвом. «Треба ж щось робити, щоб не так звертати увагу, де що болить. А воно ж таки болить і надокучає частенько», - з сумною посмішкою говорить І.Шкарупа. Разом з насиченими трудовими буднями текло і розмірене сімейне життя. У 1967 році у подружжя Шкарупів на світ з’явився син Володимир, а у 1971-му – Сергій. Доля подарувала Івану Артемовичу четверо онуків і одного правнука. На фото у сімейних альбомах – знімки з відпочинку на природі, під час свят, коли вся родина збирається разом. На інших – з онуками біля пасіки, у садку. Скільки дорідних урожаїв, вирощених під умілим керівництвом І.Шкарупи, зібрали на Чутівщині? Цього вже не злічити. Скільки разів виходив він у поле, зривав одну з міріад стеблинок, аби пильно оглянути її, зрозуміти, чого ж не вистачає вибагливим рослинам? Як у Довженка: «…у руці стеблина – знак влади над всім, що росте». Дійсно, Іван Артемович мав заслужену владу над полем, прагнув покращити характеристики культур, вдосконалити технології. І йому це вдавалося, а нива віддячувала тоннами хліба.

 Дар’я Густіліна.