Каталог статей

Дідусь трохи зніяковів, коли гості вручали квіти, подарунки, а коли обсипали поцілунками - розм’як. Не звик він до такої уваги. А тут ще й присвятили йому невеличкий концерт. Гарні молодички в червоних чобітках, вишитих сорочках та різнобарвних плахтах розвеселили старенького жартівливою піснею про ледачу господиню; проспівали йому і про ветеранів, у яких і досі не заживають рани. І цієї миті пригадалися дідусеві молоді роки: як його, вісімнадцятирічним, у липні 1944-го призвали до лав Радянської Армії, а 23 серпня уже прийняв воєнну присягу і незабаром потрапив на фронт у складі 695-го стрілецького полку. Закарбувалося у пам’яті, як у бою пошкодило ногу, а коли розривною кулею потрощило руку, тяжкопораненого бійця звільнили в запас. Довго довелося лікуватися у шпиталі під Кенінсбергом. Уже потім, десятки років по тому, його знайшли нагороди: орден Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня у 1985-му, орден «За мужність» ІІІ ступеня у 1999-му та багато медалей, серед яких і «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.р.» Син Івана Петровича, Валерій, зізнався, що не дуже полюбляв батько велелюдні зібрання, вважав за краще не афішувати свої заслуги перед Вітчизною. Жив скромно, як багато односельчан. Піднімав країну з руїн, працюючи різноробочим у колгоспі, обліковцем та бригадиром тракторної бригади, заробив 37 років трудового стажу. У подружньому житті з Ганною Трохимівною виростили двох дітей, діждалися онука Віталія, а от правнучці Ліді радів уже без дружини, бо овдовів. Не вдалося довго прожити у парі і з другою жінкою – поховав і її. З Донеччини переїхав син аби доглядати старенького. Шахтарської пенсії йому вистачає, щоб забезпечити гідну старість батькові. Невеличке господарство є також підтримкою у цьому. На ліки дідусь майже не витрачається, оскільки він ще з того десятка, котре не визнає лікарень та всіляких пігулок. Напевно, якісь внутрішні резерви дають йому снагу жити. Та найголовніше – це ота любов, котру він вклав у своїх дітей, а тепер примножена ними та повернута до нього. - Бувайте здорові, тримайтеся, ми ще приїдемо до Вас наступного року, - щиро бажало Івану Петровичу Коваленку гамірне товариство. Ветеран вийшов до воріт, від щирого серця дякуючи за привітання, пообіцяв обов’язково протриматись ще довго на цьому світі. Адже не можуть фронтовики по-іншому, бо ж звикли вистоювати, як у бою, до переможного кінця.