Каталог статей

Кажуть, що серце людини завбільшки з її кулак. Та в моєї подруги серце безмірне. Воно здатне обігріти і захистити увесь світ. У ньому стільки тепла й енергії, добра й милосердя! Я іноді дивуюся, що дає наснагу цій тендітній жінці? Мабуть, ота розкіш полів, що оточувала село, де пройшло її дитинство.

А народилася Надія Петрівна Бездітко у селі Сибірці. «Яка то була краса! – згадує жінка. – Весною двори потопали у білопінному цвітінні садків. За садками – городи, які збігали до чистого плеса річки. А довкола - квіти: і волошки, і петрів батіг, і дзвіночки, що аж виспівували від найменшого вітру. За селом звучала музика ланів. То була особлива музика. І скільки сягає око – простір. Здавалося, що увесь світ стікався сюди, у рідне село.

Немає вже того села. Лише кілька хаток сумно дивляться у світ, як німий докір нам».

З самого малечку Надійка бачила нелегку працю батьків, дідуся й бабусі. Всотала в себе цю одвічну селянську потребу – працювати «до сьомого поту». Вона і нині, як та бджілка: і господарство веде, й город обробляє. В хаті чисто й затишно, милують око квіти, яких чимало у дбайливої господині. Полюбляє Надія Петрівна це земне царство. І воно віддячує їй цвітінням.

Багато хто куштував її духмяні пиріжки і найсмачнішу кваснину, бо ж любить пригощати. Така вже в неї щедра християнська душа.

Доля випадково звела мене з цією жінкою. Зайшла купити банку молока. Слово за слово, розговорилися. Зблизилися. Я вдячна Богу за цю дружбу. Бо, якщо говорити мовою молоді, – це три в одному: і мати, і старша сестра, і подруга. Чи, може, тому, що пережила багато втрат, швидко відгукнеться на чужу біду, допоможе, порадить і розрадить.

Тридцять років, як один день, прожила Надія Петрівна зі своїм чоловіком, Григорієм Сергійовичем. Важко працювали, тяглися, щоб підняти двох синочків. Ось уже старший одружився. Знайшов собі пару молодший. Та незвано прийшла в дім біда – захворів господар. Не врятували. Залишилася одна, як чайка при битій дорозі. Але жінка не розгубилася. Повела своїх синочків-соколів життєвою дорогою, оберігаючи, допомагаючи, підказуючи.

Сьогодні сини мають сім’ї, дітей. А бабуся Надя турбується, щоб успішними були кроки становлення старшого онука Саші, щоб добре навчалися Віталій і Віка, здоровим ріс Сергійко. А поміж всім тим навчає онуків життєвих премудростей, виховує справжніх людей, якими стали її сини – Сергій та Станіслав.

І зараз, коли Надія Петрівна вже на заслуженому відпочинку, і справ аж ніяк не поменшало, вона відвідує заняття університету третього віку, що діє при територіальному центрі. Глядачам з багатьох сіл полюбилися сценки за її участі в парі з Ларисою Дяченко. Така вже вона, невсипуща моя подруга. Навіть увечері, коли дивиться телевізор, в’яже капці, щоб наступного дня комусь подарувати.

Час летить невблаганно. Але з роками не міліє доброта серця, а ще більше відкривається людям. Низький уклін тобі, дорога моя подружко. Нехай береже тебе Бог.

Помолюсь за тебе тихо-тихо,

Як свіча тихесенько горить.

Щоб в здоров’ї, у добрі і вірі

Ти ще довго-довго могла жить.

В.Хриплива,

жителька Чутового.