Каталог статей

Що може відчувати мати, яка змушена розлучитися у цей нелегкий час з єдиним сином? А що робиться в душі дружини, яка залишилася з двома малолітніми дітьми? Риторичні запитання, бо відповідь на них знає кожна доросла людина. Попри це, тішить одне: хоч вони, неньки, кохані, сестри, як усі жінки, і належать до слабкої половини людства, все ж віднаходять у собі сили перші порухи душі - протест, розпач, тривогу - здолати вірою, надією, любов’ю, якими благословив їх Господь. Тепер своїх синів, чоловіків, братів вони будуть прикривати від всіляких небезпек тихою, але щирою молитвою, завдяки якій ітимуть з ними поруч, а відстань не розірве отих невидимих уз родинної єдності. З перших хвилин, як тільки надійшли повістки, жінки підставили свої тендітні плечі. Почали віднаходити кошти для спорядження, аби придбати все необхідне. Вочевидь, інтуїтивно відчували, що саме їхня підтримка допоможе господарям родин стати насправді мужніми і відважними захисниками Вітчизни. Першою, з ким познайомилася того зимового ранку, була Наталія Галаган з Филенкового. Вона приїхала зі своїм братом до військкомату, аби провести його у вирішальну дорогу. Юрій Дрозд, який проживає з дружиною в Карлівському районі, саме від сестри дізнався про повістку з військкомату. Тож, не заїжджаючи у рідну Скибівку, він прибув до комісаріату, аби отримати картку для проходження медогляду. Тракториста у районній лікарні визнали придатним до служби. Тепер він чекав на отримання військового квитка та відправку до Полтави. Коли я у нього запитала, з яким настроєм він іде до армії, відповів скупо: «З бадьорим. Це мій обов’язок. Треба ж комусь захищати свою країну. То чому не мені?» А сестра додала: «Все буде добре, адже ми обов’язково переможемо. Правда ж на нашому боці». Оптимістично були налаштовані і жительки Червоного Юлія Жаботинська, Марина Торовик, які проводжали своїх чоловіків. А Світлана Гайош розлучалася одразу з двома братами, Олександром та Юрієм. Останній з них свого часу був миротворцем в Анголі, то ж у розмові зазначив: «За участь у бойових діях мене нагородили медаллю. То ж чого мені боятися, адже я йду захищати свою країну, в якій живуть мої рідні. Звичайно, тяжко залишати дружину з дітьми, яких люблю, але нічого не вдієш. Така наша чоловіча доля - відстоювати мир та спокій свого народу». З ним були солідарні і Володимир Тригуб, Олександр Єхно, Валерій Цимбал, Олег та Віктор Сорочинські, які згрупувалися в одну компанію та безперестанку сипали жартами. У той момент навіть не хотілося думати про щось сумне. Однак, коли ця життєрадісна ватага попрощалася зі своїми рідними та зайняла місця в автобусі, а невдовзі вирушила до Полтави, усі жінки гірко заплакали. Обнялися і дали волю своїм почуттям. Чи то чоловіки забрали з собою свій гумор, чи то природа їхня така тонкосльоза?.. Варто пам’ятати, що наша віра і наше чекання неминуче врятує рідних від лиха. Мабуть так думала і Валентина Стрижак, мама Сергія Неділька, яка провела єдиного сина до війська. Витерши сльози, жінка оволоділа собою. А подумки дала собі слово більше не побиватися за своєю дитиною, а віддати його в руки Божі та палкіше молитися за нього. Оксана МІРОШНИЧЕНКО. Фото автора.