Каталог статей

Народилася Лідія Іванівна в Артемівці у простій родині робітників Івана Прокоповича та Віри Юхимівни Мельник. Молоді батьки надзвичайно втішалися первістці-доньці. А потім їхня радість помножилася ще на трьох дітей. Правда, затьмарилася вона роками загальнонародних бід і нещасть. Коли  маленькій Лідочці було 2 роки 2 місяці та 22 дні, розпочалася Велика Вітчизняна війна. Як не дивно, але в дитячій пам’яті закарбувалися жахливі епізоди війни. Час від часу вони зринають та хвилюють душу. Ось один із них. Підвода, запряжена коровою, на якій вона, маленька дівчинка, й інші діти з матерями, спускається з гори у яр дорогою з Водяного у Чапаєве. Несподівано з’являється «чорний ворон» з фашистами. Дітей силоміць відбирають у матерів і вкидають в автомобіль. Піднімається невимовний крик і плач, але німці не зважають. Маленька Ліда бачить, як віддаляється від неї ненька. А та біжить слідом, падає, встає і знову поривається за дітьми. Якимось дивом ця картина змусила гітлерівця стишити хід, а потім він дає наказ забрати й жінку. Поки дісталися села, серце ворога, видно, пом’якшало, бо він відпустив згорьовану матір з дітьми та ще й шепнув, де можна заховатися, аби уникнути розправи.

Їй поталанило вижити. Мабуть, народилася під щасливою зіркою, адже пережила і голод, і повоєнне лихоліття. Зуміла успішно закінчити десять класів Артемівської школи та вступити у 1956 році до Лубенського медичного училища.

Коли через два роки при розподілі постала дилема: психіатрична лікарня або тубдиспансер - обрала останнє. У Світязькому тубдиспансері на Волині на посаді медичної сестри і розпочалася її трудова діяльність. Там, у Західній Україні, ще з діда-прадіда передавали премудрості народної медицини. Зокрема, при туберкульозі легень у давні часи призначали для приймання всередину соснову живицю. А в її диспансері хворим пропонували медикаментозне лікування. Хоч важко було, але те, що вона бачила, як під тиском нових препаратів відступав туберкульоз, давало наснагу працювати далі. Тож молода медсестра, сповнена енергії, сумлінно виконувала свої безпосередні обов’язки. Волиняни ставилися до Лідії Іванівни добре, цінували її працю. Часто чула від них на свою адресу: «Файна медичка!» Тягнулися до неї, як до сонечка, бо відчували її чуйне серце та професіоналізм. А вона оцінила їхню щиросердність та гостинність, хоч про місцевих жителів ходили різні неправдиві чутки. Приросла до цих людей душею і серцем.

Життя вносило свої корективи – її несподівано направили у військову частину, що знаходилася у Любомлі Волинської області. Після карантину  відправили служити фельдшером на Далекий Схід у військову частину, що знаходилася на березі Японського моря на межі трьох кордонів - Китаю, Кореї, Японії. Минуло два роки, і доля дала їй шанс повернутися в Україну, ближче до рідної домівки. Проте, працюючи у Халтуриному Карлівського району, все ж мріяла повернутися на Волинь. Лист до тодішнього керівника-колеги зіграв свою роль, тож у 1965 році їй запропонували посаду старшої медсестри дитячого протитуберкульозного санаторію обласного значення Любомльського району. Лідія Іванівна з головою поринула в улюблену справу. З’явилася перспектива кар’єрного росту, однак за сімейними обставинами у 1974 році довелося повернутися на батьківщину.

Цьогоріч виповнюється сорок років, як Лідія Пасічник працює в Артемівській дільничній лікарні. До минулого року обіймала посаду старшої медсестри. З 2013 року її перевели в районний центр первинної медико-санітарної допомоги на посаду сестри загальної практики сімейної медицини Артемівської АЗПСМ, де і продовжує трудитися. У неї, як завжди, багато справ, оскільки потрібно передати неоціненний досвід молодим медсестрам, тримати у належному стані ведення документації та сумлінно виконувати чимало інших посадових обов’язків. І вона з усім справляється, бо має надійний тил - чудову сім’ю. Уже 37 років іде разом по життю зі своїм чоловіком – Валерієм Сергійовичем, який для неї є ще й вірним другом, однодумцем. Адже він також пов’язав свою трудову діяльність з медициною, працюючи санітарним лікарем. Вони щасливі, що мають люблячих сина Сергія й невістку Лідію та дорогого онука Тимура. У них, як у тій пісні Раїси Кириченко, де кожен з них може сказати один одному: «Я щасливий, що ти у мене є». Таке може бути лише тоді, коли близькі люди уміють любити, а головне - цінувати це почуття.

Оксана МІРОШНИЧЕНКО