- Я проти крайностей. Переконана, що нашій країні потрібно цивілізовано підходити до вирішення суперечливих питань. З психології знаю, що чим більше нав’язуєш, давиш хоч на окрему особистість, хоч на групу людей, тим більший супротив. Ще в дитинстві, коли подорожувала зі своєю сім’єю до Норвегії, звернула увагу на те, що, крім місцевої мови, там поширена ще й англійська. Знаю, що у Канаді, Бельгії, Швеції, Швейцарії та інших країнах практикується двомовність. Працюючи перекладачем в Дубаї та розмовляючи англійською мовою з людьми різних національностей, я зрозуміла, наскільки важливо виробляти у собі мовну дисципліну. Маю на увазі, вислухати співрозмовника, зрозуміти його, дібрати відповідні слова, точні, влучні, а головне, встигнути обміркувати їх. Стараюся дотримуватися народної мудрості: «Не говори, що знаєш, але знай, що говориш», бо усвідомлюю велику відповідальність перед особою, з якою маю справу. Я за те, щоб кожен представник народу любив і поважав свою мову. Якщо українська, то вона має бути без домішок. На жаль, у повсякденному спілкуванні українці не вельми дбають про чистоту мови, забруднюючи її здебільшого русизмами. Це свідчить про те, що не уміємо любити і цінувати своє рідне. До слова, мене схвилювало до глибини душі, коли під час трансляції одного матчу в період Євро-2012 я не побачила, щоб наші вболівальники, вірніше, група підтримки використовувала у своєму одязі національну атрибутику.
Усе пізнається в порівнянні
Для моєї співрозмовниці Даші Романцевої це питання, напевно, було наболілим, бо на хвильку замислившись, вона продовжила: - І ще одне. Як відомо, все пізнається у порівнянні. Тож я не помітила, щоб у нас в Україні любили свою країну так, як, приміром, в Еміратах. Дуже вразило, як тамтешні жителі, серед котрих лише 48 відсотків етнічних арабів, трепетно ставляться до своєї культури, традицій. Якщо зведуть якусь будівлю шляхом залучення іноземних архітекторів, то ретельно зафіксують, як це робилося, як зберегти у належному стані на віки. Кожне деревце та рослинку бережуть, як зіницю ока. До речі, за знищену пальму там відповідають, як за тяжкий державний злочин. І це не дивно, адже через те, що природний ландшафт місцевості – Аравійська пустеля, де зрідка ростуть дикі трави, терен та фінікові пальми й переважають піски, родючий ґрунт завозять з інших країн. Можете собі уявити, скільки коштуватиме, приміром, така клумба, як у центральному парку нашого райцентру. Сума вимірюється не тисячами, а мільйонами. Тож для еміратців запах свіжоскошеної трави вважається найкращим, а присісти на живу зелену ковдру - справжня розкіш. Приїхавши у рідне селище, я з великим захватом милуюся смарагдовими садочками, парками, сквериками, кожним листочком та стебельцем. До смаку також мені наші овочі, фрукти, про яких у зарубіжжі ходить добра слава, як про найароматніші, найбільш вітамінні. Проте недбале ставлення моїх земляків до навколишнього середовища, чесно кажучи, засмучує, бо помітила, як разюче програють наші вулиці у чистоті. Забур’яненість, засміченість псують загальну картину та перетворюють наш красивий мальовничий край на занедбаний.
Переосмислення цінностей вдалині від Батьківщини
Якось поступово ця чорнява миловидна дівчина ще глибше вдалась до відвертості, тому й зізнавалась далі:
- Кажуть, що ми не бережемо те, що маємо, а втративши – жалкуємо. Перебуваючи далеко на чужині, де все так чисто, гарно і модерно, що всюди можна ходити босоніж, не забруднивши ніг, можливо, через ностальгію, у мене з’явився інтерес до історичного минулого Чутівщини. Поніжившись у басейні, котрий є у кожному дворі висотних будинків, неодноразово зверталась до Інтернет-мережі, звідки буквально відкрила по-новому Чутове, а з інформації про поміщицю Дурново зрозуміла, чому у моєї бабусі й інших жителів центра селища невеличкі за площею городи. Почерпнула багато цікавого з життя гетьмана Кочубея, любовна історія котрого схвилювала. Ходячи просторими проспектами Дубаю, пригадувала тихенькі вулички (Комсомольську, Леніна), на яких я зростала і навчалась, та мріяла обняти свою маму Таню, тата Сергія, брата й сестру, іншу рідню. Слава Богу, дісталась додому, але зрозуміла, що сприйняття у мене не те, ніж раніше. Відбулося переосмислення цінностей. Тепер своїй молодшій сестричці я можу переконливо довести, чому необхідно шанувати бабусю, котра пережила повоєнне голодне і сирітське дитинство, а зараз у свої сімдесят п’ять років, не присідаючи, дбає про дітей, онуків, правнуків, сестру та гостей, яких завжди знайдеться чим почастувати. Мене втішає те, що юна душа відкрилася до пізнання історії та має намір ґрунтовніше вивчати славне минуле краю. Задля цього найближчими днями збираємось до районного краєзнавчого музею. Подякувавши співбесідниці за відверту і щиру розмову, для себе роблю висновок, що не обов’язково кричати на майданах і бити себе в груди, доводячи довірливим про свою любов до України. Достатньо просто чесно висловити свою думку відносно того, що відбувається. Справжній патріотизм не показний, а захований глибоко в тому серці, яке все ж таки любить свою родину, малу та велику Батьківщину. На щастя, він є у багатьох, важливо побачити його та показати іншим.
Оксана МІРОШНИЧЕНКО.
Джерело: http://чутово |
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS