Статистика |
---|
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
|
Каталог статей
Захисники Вітчизни
- Дмитре Олександровичу, розкажіть, будь ласка, як проходила Ваша служба?
- У групі мобілізованих потрапив у 92-гу бригаду, що дислокується у Башкирівці на Харківщині. Півтора місяця навчання - і у зону АТО. З 18 жовтня до 15 грудня наша бойова частина знаходилася під Щастям. Жили у бліндажах. Облаштували своє житло непогано. Як похолодало, стали дбати про обігрів. Частину «буржуйок» надали волонтери, а на закупівлю решти складалися. Поки горіло, поки й було тепло. Зрештою, мерзли лише на блокпостах.
Майже одразу зав’язалися кілька сутичок. Одного побратима поранило. А загалом, дякувати Богу, з мого підрозділу «двохсотих» не було, лише два ранених. Травму отримав і я: поламав ногу. Доводилося лікуватися у шпиталях Харкова й Полтави.
Удруге я перебував у зоні АТО з 28 липня по 13 вересня 2015 року. На самохідній артилерійській установці, яку обслуговували п’ять чоловік, брали участь у бойових діях. Небезпечних епізодів було багато, але краще не ворушити усього в пам’яті. Є що згадати, але, як кажуть, немає що дітям розповідати. Звичайно, страшно було. Я не повірю тому, хто запевняє, що він не боявся. Обстріли «градами» наганяли жаху однозначно. Але нам везло. Накривали інших хлопців, які були далі від нас.
- А як щодо стосунків з місцевим населенням?
- Спочатку ми з тамтешнім населенням майже не пересікалися, бо перебували у лісосмузі. А коли під дією Мінських домовленостей відвели наші артилерійські установки якнайдалі від лінії зіткнення, а точніше на 60 км, то наша частина дислокувалася у селі під Новим Айдаром. Тоді уже почали спілкуватися з місцевими. Спершу вони ставилися до нас з пересторогою. Та коли почали отримувати від нас допомогу, стали довіряти. Деякі старенькі просили, аби ми підсобили дровами. Ми, звичайно ж, відгукувалися без розмов. Вони, у свою чергу, віддячували нам, чим могли: влітку часто пригощали овочами зі своїх городів. Одного разу навіть почули: «Слава Україні!» Було несподівано, але водночас приємно. А ще зворушило те, як нас «на дембель» проводжало півсела.
- Як адаптуєтеся до цивільного життя?
- Зараз спілкуюся з побратимами у телефонному режимі. Ділимося наболілим, намагаємося допомагати один одному. Більшість з них з Харківської, Сумської та Полтавської областей. Служив разом із земляком Віталієм Тараненком, з яким навчалися у Филенківській школі. До речі, про свою альма-матір згадую лише з теплотою. Особливо про учителів Олега Павловича Сьомака та Ярославу Вікторівну Дрозд, предмети яких найбільше полюбляв. Сподіваюся навідатися до рідної школи у першу суботу лютого на традиційну зустріч випускників.
- Що змінилося у Вашому житті після того, як побували у зоні АТО? Чи стали більше цінувати життя?
- Напевно, що так. Я зрозумів, що цінніше за життя немає нічого. Можливо, тому й став менше звертати увагу на якісь дрібниці. Став спокійнішим. Головне, я живий, а це значить, що все добре.
Там перебував у постійній напрузі, жив, як кажуть, одним днем. Нині ж бачу перспективу на майбутнє. Сподіваюся, що далі буде ще краще. Приємно, що про тих, хто має статус учасника бойових дій, дбає держава. Користуюся певними пільгами. Недавно відпочивав у санаторії. Сподобалося, і підлікувався, звичайно.
- Зараз усі говорять про патріотизм. А що Ви скажете з цього приводу?
- Патріотизм, звісно, проявляє-ться у тому, чи готовий чоловік стати на захист Вітчизни. Вважаю, що краще зупинити ворога на Сході, ніж дозволити йому дійти сюди. Я не допущу, щоб у мою рідну Скибівку прийшла війна. Якщо буде потрібно, то я ще поїду у зону АТО, аби захистити рідне село та країну. Моя позиція чітка: треба - значить треба: якщо робити, то робити, якщо служити, то служити. Що ж до інших, то кожен має право на особистий вибір.
Розмову вела
Оксана МІРОШНИЧЕНКО.
Джерело: http://чутове, сільські новини |
Категорія: ТВОЇ ЛЮДИ, ЧУТІВЩИНО | Додав: редакция (26.01.2016)
|
Переглядів: 521
| Рейтинг: 5.0/1 |
|
|