Головна | Мій профіль | Вихід | RSS

Категорії розділу

Новини [959]
ТВОЇ ЛЮДИ, ЧУТІВЩИНО [103]
"СІЛЬСЬКІ НОВИНИ"

Наше опитування

Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 230

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу

Каталог статей

Головна » Статті » ТВОЇ ЛЮДИ, ЧУТІВЩИНО

Захисники Вітчизни
Тож двадцятип’ятирічний юнак терпляче і мужньо долав усі перипетії армійського життя. Потрапивши під третю хвилю мобілізації влітку 2014 року, спочатку, як і всі, пройшов військову підготовку в навчальній частині під Чугуєвим. Не минуло й місяця, як опинився на лінії фронту. Одразу ж, зважаючи на набутий досвід під час строкової служби, йому довірили командувати обслугою РСЗВ. Складність полягала не лише в тому, що все треба було починати з нуля, а й що замість п’яти чоловік на великій бойовій машині працювали чотири (один отримав поранення). Хоч стало значно важче, але взаємовиручка і взаємозамінність допомагали балансувати у скрутних ситуаціях. Хлопці викладалися на всі сто відсотків. «Ми відчували дуже велику відповідальність, - пригадує К.Павліашвілі. - Найменша помилка могла призвести до загибелі. Мене особисто страх долав до першого обстрілу, а потім він притупився. Зате з’явився острах зробити щось неправильно. У ці хвилини забував про все на світі та мобілізовував всі сили, щоб виконувати свою роботу. Чітко розумів, що від цього залежить життя не лише моє, а усіх інших». Загалом, загострене почуття відповідальності - домінанта у характері Костянтина. Це й допомогло здолати усі труднощі фронтового життя. Коли вели запеклу оборону, то він та його побратими перепочивали по 3-4 години на добу. Виснажені й знесилені боями й сльотою, байдужіли, усі відчуття притуплювалися. Переважало єдине бажання - вистояти. Застуду та температуру ніхто не помічав. Організм бійців до усього адаптувався. Спрацьовувала безвідмовно захисна функція аж до повного виснаження. Тож покладений на них обов’язок - шукати цілі, щоб прикрити піхоту - виконували бездоганно, до автоматизму. Дбали й про безпеку свого життя. Коли летіла на них ворожа ракета, намагалися якнайшвидше потрапити в бліндаж, або ж в окоп. Бувало у розрахованому на одного бійця окопі рятувалися вчотирьох. Якщо ж не траплялося поблизу такого укріплення, то інстинктивно шукали хоч би виїмок і палко молилися, щоб не влучило. Ці 22 секунди їм здавалися двома годинами. Поруч з молодим хлопцем воювали чоловіки, які годилися йому в батьки. Приміром, один колишній афганець взявся виводити з-під обстрілу. Всі сподівалися, що він ас військової справи. Але чоловік не витримав психологічно. Комісували. Костянтину довелося брати ініціативу в свої руки. На жаль, не лише тому бувалому служаці, а й багатьом іншим, у т.ч. і кадровим офіцерам, не завжди було легко справлялися зі своїми обов’язками. Давалося взнаки, що під час строкової служби, яка припала на мирний період, вони не виробили практичних навичок ведення бою. Розповідаючи про це, К.Павліашвілі зізнався: «Нам поталанило на комбата, який був відмінним стратегом. Адекватно й оперативно орієнтувався у бойовій обстановці. Якби не він, то жертв було б значно більше». Пригадавши найсумніше, хлопець на мить замовк, а згодом повідав, як загинув його побратим: «У середині грудня несподівано потрапили у заміновану зону. Колько малий позаду брата йшов, а тут - розтяжка. Він миттєво ліг на розтяжку, щоб порятувати братуху. Після першого «двохсотого» переважало бажання помститися. Але згодом, на жаль, доводилося перевозити загиблих майже через день. Ми ж на передовій. Безчинство «сепарів» обурювало до краю. Для нападу вони обирали такі позиції, які становили небезпеку для мирного населення. Наші війська ні в якому разі не підставляли цивільних. Дотримувалися неписаних законів: по кладовищах не стріляти. Ми не агресори, а захисники своєї країни». Прикро, але не всі тамтешні люди розуміють визвольну місію української армії. Яскравим підтвердженням цьому був випадок, про який повідав К.Павліашвілі: «На блокпост зачастив дідусь, приносячи всілякий провіант. Втерся у довір’я. А одного разу каже: «Ось візьміть посмакуйте медком!» Поклав баночку і пішов, а через мить рвонуло! Після цього почали ставитися до місцевих з пересторогою. Хоча не припиняли їм допомагати. Свої продуктові запаси розподіляли по мінімуму. Намагалися допомогти нужденним. Старшина Льоха контролював цей процес. Ділилися також з місцевими медиками, які робили все від них залежне, щоб підняти наших хлопців на ноги». Розповідаючи про фронтові будні, Костянтин підкреслив, що без волонтерської допомоги не обходилися. Так, Валентин Діброва разом з іншими чутівцями взимку доправив їм цілий КамАЗ дров. Доречними були буржуйки з нашого краю та теплі речі й продукти, зібрані чутівськими волонтерами. Обмовився, як би ненароком, що під час одного артобстрілу на початку грудня торік його добряче накрило у бліндажі. Удар припав на нирки, також защемило нерв. Після цього потрапив у шпиталь. Три місяці тому Костянтина Павліашвілі демобілізували. Хлопець зізнався, що до цивільного життя йому пристосуватися нелегко - моральний клімат інший. Там, на передовій, все прозоро і ясно. Немає підстав, підлості, брехні. Взаємовиручка і товариськість там непідробні. Несучи службу пліч-о-пліч, бійці стають побратимами на все життя. Війна перевернула увесь світогляд молодого захисника. Додому він повернувся змужнілим і справжнім патріотом. Тож у редакції на прапорі разом з автографом залишив такі слова: «Переможемо, коли пройдемо парадом Севастополем!» А потім усно додав: «Нам чужого не треба, а свого не віддамо. Ми присягали на вірність своєму українському народу. Хто, як не ми!» На жаль, таку активну позицію займають не всі. К.Павліашвілі не розуміє тих чоловіків, які забувають своє основне покликання - бути захисником. Йому соромно за тих, хто всіляко уникає виконання святого обов’язку перед Вітчизною. Тож планує пов’язати своє подальше життя з військовою службою. А вважаючи, що майбутнє за професійною армією, має намір підписати контракт, щоб далі захищати свою країну від ворога. Він бачив страхіття, бачив і дивовижне - веселку серед зими на лінії фронту. А усім землякам порадив: «Люди, бережіть життя, будьте хоч трішки людянішими. У ставленні один до одного проявляйте взаєморозуміння і доброту». Оксана МІРОШНИЧЕНКО. Фото з сімейного архіву.

Джерело: http://чутове, сільські новини
Категорія: ТВОЇ ЛЮДИ, ЧУТІВЩИНО | Додав: редакция (31.12.2015)
Переглядів: 590 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Пошук

Друзі сайту