Статистика |
|---|
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
|
Каталог статей
Захисники Вітчизни
Олександр Лифар з Вільниці протягом 11 місяців у складі 92-ої окремої моторизованої бригади тримав оборону під сумнозвісним Щастям Луганської області. І лише двічі упродовж цього часу чоловікові вдалося побувати вдома у короткотерміновій відпустці.
Працівник току ПСП «Обрій» О.Лифар потрапив до війська під час третьої хвилі мобілізації. Отримавши повістку, без вагань пішов виконувати свій обов’язок перед Батьківщиною. Півтора місяця навчання на полігоні - і на передову. Олександр Анатолійович зазначив, що служив в одній бригаді з Віктором Сердешним з Первозванівки, лише у різних взводах. А у його відділенні хлопці були переважно із Сумщини.
Свого часу пройшов строкову службу у морфлоті, отримав звання старшини першої статті, тому і позивний у зоні АТО мав «Моряк». Останнім часом очолював відділення.
О.Лифар згадує, що найбільш масивними були обстріли у перші дні їхнього прибуття на місце дислокації. «Звичайно було страшно. Ховалися у бліндажі, який самі ж і побудували. Згодом - звикли. Головне - не розгубитися і не панікувати», - каже Олександр Анатолійович.
Не останню роль відіграють і військові навички та дисципліна. А ще - бойове побратимство, коли один за одного горою стають. «У нас у відділенні атмосфера була дружньою і доброзичливою, - відмічає Олександр Анатолійович. – Інколи так брати один до одного не ставляться. Завжди у будь-якій ситуації відчував підтримку своїх побратимів. Розуміли один одного з півслова».
А ще з теплотою пригадав свого чотирилапого друга - члена невеличкого бойового колективу. «Взяли у місцевих цуценя, і воно виросло побіля нас, - посміхається Олександр Анатолійович. – А згодом наша Люська нас охороняла, а ми - її. Вона навіть не боялася зверху на броні їздити, та й у самому БТРі». До речі, у зоні бойових дій чимало домашніх тварин знаходять прихисток саме у воїнів ЗСУ. І солдати до них тягнуться, як до символу мирного життя.
Що ж до місцевих жителів, то на перший погляд усе ніби було нормально. «Навмисне нічого поганого нам не робили. Але спиною до них не варто повертатися», - зазначає О.Лифар. Утім, розповідає, що досить часто бійці пригощали дітей згущеним молоком, печивом. Ділилися з малечею, чим могли. Бо ж вдома майже на кожного з них чекали власні діти.
В Олександра Анатолійовича також двоє синів, дружина працює у Водянській школі. Родина з тривогою чекала на повернення батька і чоловіка. А ще, він переконаний, що вижити у вогняному вирі війни допомогла молитва матері. Взагалі їхньому відділенню під Щастям таки пощастило: попри невпинні бойові дії, обійшлися без «двохсотих» і поранених.
О.Лифар вважає, що поталанило і з командирами: «Взводний у нас був із Харківщини, досить професійний, навчений військовий, підтримував солдат».
Відмічає боєць і волонтерську допомогу. Передусім він щиро вдячний за фінансову підтримку працівникам Вільницької сільської ради та усім небайдужим односельцям. Також зазначає, що на фронті отримували вагому допомогу від волонтерів: привозили буржуйки, генератори, будматеріали, теплий одяг, продукти харчування.
«Та як би там не було, але війна є війна, не потрібна вона нікому», - твердо переконаний О.Лифар. Нині чоловік повернувся до мирного життя, у господарстві на нього чекало робоче місце. Та й виплати йшли відповідно до чинного законодавства.
Олександр Анатолійович сподівається, що більше не доведеться застосовувати свої бойові навички і нарешті запанує мир в усій Україні, бо таки ж війна не потрібна нікому.
Джерело: http://чутове, сільські новини |
| Категорія: ТВОЇ ЛЮДИ, ЧУТІВЩИНО | Додав: редакция (06.11.2015)
|
| Переглядів: 567
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
|
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS