Головна | Мій профіль | Вихід | RSS

Категорії розділу

Новини [959]
ТВОЇ ЛЮДИ, ЧУТІВЩИНО [103]
"СІЛЬСЬКІ НОВИНИ"

Наше опитування

Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 206

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу

Каталог статей

Головна » Статті » ТВОЇ ЛЮДИ, ЧУТІВЩИНО

Захисники Вітчизни
Командир коротко і досить чітко, по-військовому охарактеризував свого підлеглого: «На початку серпня прийшов рядовим, а згодом очолив взвод. Самі розумієте, не кожному це під силу. Його поважають солдати, цінує командування. Дуже порядна і відповідальна людина! На нього завжди можна покластися». Нині Сергій Григорович перебуває на лікуванні. Поранення сержант С.Мороз отримав під час виконання бойового завдання під Дебальцевим. «Потрібно було рятувати ситуацію, і чотирнадцять бійців нашого батальйону пішли утримувати висоту, - розповів командир роти. - Дісталося їм добряче. Ще й танки «полізли». Але хлопці мужньо втримували плацдарм. Трьох поранили, серед них і С.Мороз, який отримав контузію». Сам же Сергій навіть не уявляв, що доведеться пережити подібне. Бо ж завжди думав, що таке може бути лише у кіно. «Пам’ятаєте фільм про Курську Дугу?» - запитує у мене та додає: «Ото і у нас так було - «дебальцівська дуга». Скільки техніки понищили!» Для аргументування своїх слів продемонстрував фото з телефону: розтрощені танки, БТРи, а ще - кров на снігу… Такі собі нефотогенічні реалії війни… «Біля цього БТРа снаряд влучив у нашого замполіта. Ось тільки-но курили разом - а уже людини немає», - говорить з болем Сергій. Саме це, переконаний, найстрашніше на війні. А битва видалася особливо запеклою, адже 307-ма висота була панівною і давала можливість контролювати пересування військ. Тож супротивник намагався захопити її, зосередивши чималі ресурси: не шкодували ані снарядів, ані бойової техніки. Утім, тоді українським підрозділам, зі слів командира, таки вдалося на певний час зупинити ворога. «У мене сильна рота, - зазначає він. - Коли усе скінчиться, обов’язково знайду час і побуваю у кожного зі своїх бійців вдома, аби подякувати батькам за синів. А Сергія після лікування у госпіталі знову направили до нас на передову. Проте він потребував реабілітації, тому побув лише два дні, і ми його відправили назад. Вдома, як кажуть, і стіни допомагають». Дружина ж, Лариса Мороз, розповіла, що чоловікові через травму спини доводиться носити корсет, тож медики, визначаючи готовність бійця до служби, порадили одягати його і під бронежилет. Як на мене, порада вельми «слушна»… Та попри все, С.Мороз сподівається повернутися до своїх побратимів: «Після того, що довелося пережити разом, мені совість не дозволить полишити їх зараз. Хочу бути з ними до кінця». Сергій з гордістю розповідає про свій батальйон, який воював у багатьох «гарячих» точках Сходу. «Як його лише не називали! - розповідає військовий. - Навіть «Диким». Тричі батальйон поховали. А ми знову з’являлися, тож нас називали «призраками». Вперше це у Краматорську трапилося: 11 серпня прибули, а уже 17-го сказали, що нас немає». Пригадує, як зустрічали насторожено наших бійців місцеві: «А потім ми їм відновили розбитий дитячий будинок. Допомагали, чим могли. І люди змінили ставлення до нас. Навіть просили не залишати їх, коли наш батальйон виходив з міста». Безумовно, багато чого залежить на війні безпосередньо від командирів. А з ними батальйону пощастило. «Перший наш комбат героїчно загинув під Маріуполем, - зазначає С.Мороз. - Він був, як кажуть, справжнім воїном. За ним люди йшли, не роздумуючи. Умів згуртувати і підтримати. І нинішній наш комбат – «золота» людина. Небайдужий, людяний, завжди вислухає. Не ставиться до солдат зверхньо, мовляв, я офіцер, а ти - ніхто. Такий же і наш ротний. Він - військовий льотчик, нині у відставці. Раніше літав, тепер воює на землі. Справжній професіонал. Ці командири дійсно по-батьківськи піклуються про бійців». Розповів Сергій Григорович і про забезпечення ЗСУ: «Найбільшою для нас проблемою є техніка. Не вистачає вантажівок, легковиків. Та й взагалі, як може воювати техніка, яка простояла 50 років?! Зміцнюють переважно Нацгвардію, а про звичайну армію дбають не дуже…» Якщо побутовими речами, продуктами, одягом військових забезпечують більш-менш регулярно, то про ремонт техніки чи іншого обладнання хлопці можуть тільки мріяти. До того ж, після обстрілів чимало транспортних засобів стали непридатними до використання, держава ж не поспішає задовольнити ці потреби. І уже традиційно на допомогу приходять волонтери. С.Мороз з вдячністю згадує фермера Михайла Хвороста, який відремонтував рейсовий автобус для бійців. Дякує і керівництву райспоживтовариства за підтримку у цьому питанні. «А “Урал” ремонтували в ПП «Черняхівське». Їм також велике спасибі», - зауважує Сергій Григорович. Не оминув добрим словом і чутівських волонтерів, які ніколи не відмовляють у допомозі. Небайдужі люди та виконком Чутівської селищної ради надавали кошти на придбання військової амуніції. Постійно переймаються долею солдата секретар місцевого органу самоврядування Світлана Почапська, спеціаліст з питань діяльності виконавчого органу Світлана Романенко. А односельці та жителі Водяного і Чутового допомогли грошима на лікування. Їм усім родина щиро дякує і бажає усіх благ. Адже дуже важливою для них є ця підтримка, і не лише фінансова. Голову цієї чималенької сім’ї мобілізували четвертого серпня, а уже 11-го він потрапив у зону АТО. Вдома ж лишилася дружина з чотирма малолітніми синами (фото на 1-ій стор.), старший проживає у Полтаві. «У перші дні було особливо тяжко морально, потім звикла - втягнулася, - посміхається Л.Мороз. – В усьому мені допомагають сини: Андрійко і Антон - по господарству та городі зі мною, а Сергійко бавить наймолодшого Ярославчика. Саме він найбільше плакав за татом. Старшенькі ж молодці - тримаються. Андрій добре вчиться, захоплюється спортом; брав участь у районних змаганнях з тенісу. Антон - хазяїн, а Сергій - «хорошист», намагається не відставати від братів». Жінка бідкається, що хлопчакам іноді й погуляти немає коли. «Забираю у них дитинство», - скаржиться вона. На жаль, ця війна багатьох українських дітей позбавила дитинства. Лишається тільки сподіватися, що врешті їй настане кінець… Бо саме про це найбільше мріють бійці, їхні родини та й увесь наш народ. Як говорить С.Мороз, найбільше щастя, коли усі повертаються живими… Оксана ЧЕРКАС. Фото автора.


Джерело: http://чутове, сільські новини
Категорія: ТВОЇ ЛЮДИ, ЧУТІВЩИНО | Додав: редакция (03.04.2015)
Переглядів: 122 | Рейтинг: 1.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Пошук

Друзі сайту