Каталог статей

Згорьована дружина Марія Кирилівна щомиті з любов’ю і зі сльозами згадує коханого чоловіка, з яким прожили у мирі й злагоді понад п’ять десятків літ. «Господь подарував мені безмежне щастя пов’язати свою долю з Володимиром Миколайовичем, - говорить вдова. - За увесь довгий вік жодного лихого слова не зринуло з його вуст на мою адресу. Він був добрим прикладом для наших дітей – Олександра й Ольги, онуків». Промайнув скорботний рік, а жінку не полишають спогади. Довгими безсонними ночами перед очима зринає постать симпатичного юнака, з яким познайомилася у Біляках Семенівського району. Невдовзі після їхньої зустрічі його, як молодого спеціаліста, випускника Хорольського технікуму механізації сільського господарства направили до Чутового, де й став обіймати посаду завідуючого автогаражем ремонтно-тракторної станції. Та відстань не стала на заваді бурхливим почуттям молодят: листувалися, їздили один до одного в гості, а через рік і одружилися. Слідом за чоловіком приїхала до Чутового і Марія Кирилівна. В.Гапуленко зарекомендував себе відмінним працівником, тож його одного з району разом з іншими радянськими спеціалістами направили у довгострокове відрядження до Монголії. Володимир Миколайович виправдав довір’я країни, з честю виконавши доручену справу. Повернувшись додому, продовжив працювати в автогаражі, а після заочного навчання у Полтавському сільськогосподарському інституті почав стрімко підійматися кар’єрними сходами і згодом очолив районне об’єднання «Сільгосптехніка». На цій керівній посаді працював майже десять років. Такий же відрізок трудового життя аж до виходу на заслужений відпочинок присвятив роботі начальником відділення страхової компанії «Оранта». Знаходив В.Гапуленко і час для домашніх справ: виховання дітей, допомога дружині по господарству, а головне – зведення власного будинку. Радості не було меж, коли перебралися у простору оселю з тісної однокімнатної квартири, яку свого часу люб’язно надало підприємство молодому спеціалісту. Після виходу на пенсію повністю присвятив себе приємним клопотам. З’явилося більше часу для улюбленої справи – бджільництва. «Мій чоловік надзвичайно любив землю, особливо безкраї колгоспні поля: саме там він і черпав енергію, саме там з’являлася у нього жага до життя, особлива любов до людей, - з теплотою згадує Володимира Миколайовича дружина. – А ще він надзвичайно цінував стосунки з близькими, гостинно зустрічав рідню, яка часто навідувала нас, поважав сусідів. Він ніколи не поділяв родичів на «моїх» і «своїх», всі вони були «нашими». Не може Марія Кирилівна пробачити собі, що не врятувала коханого, як це було раніше: під час першого інсульту, клінічної смерті після операції. Завдяки щирим почуттям, медичним навичкам вона повертала свою дорогу половинку з того світу. Та рік тому її не було поруч з чоловіком, і смерть перемогла… Життя В.Гапуленка раптово згасло на лікарняному ліжку. Незадовго до фатальної миті він все ж встиг зателефонувати додому, поговорити з рідними. …В осиротілому обійсті все залишилося, як і було, тільки не чути тихого голосу господаря. Дружина, маючи слабке здоров’я, поволі вештається двором, намагається все робити по господарству сама. «Не хочу зайвий раз турбувати дітей, - говорить М.Гапуленко. - Донька живе неподалік, у Таверівці, та у її родині своїх проблем вистачає. Мій зять, Олександр Шинкаренко, золотої душі людина. Незважаючи на постійну зайнятість, завжди приїде, допоможе. Навідують і онуки. Син у Москві, військовий у відставці, також приїздить до мене щороку. А ще я надзвичайно щаслива сусідами. Низько вклоняюся родинам Криворучків та Охріменків. Якби не їхня підтримка, не знаю, чи й пережила б горе». Вечорами ж зморена жінка сідає біля столу, де виставлені світлини її любого чоловіка, і подумки розповідає йому про прожитий день. І від лагідного погляду, нехай і крізь скло, наче легшає на душі…