Нам пощастило відбувати трирічну строкову службу саме на знаменитому космодромі й стати безпосередніми свідками його буднів. Утім, у спілкуванні ми себе байконурівцями не називаємо. Адже Байконур – місто, далеке від космодрому й інших частин стратегічного призначення. Для нас рідними були місто Ленінськ, космодром, номер ракетної військової частини. 1963-1966 роки стали для нас часом випробувань, чоловічого гарту та витривалості. Ми побачили зовсім інше життя, яке змушувало негайно дорослішати. Специфіка служби спонукала вивчати нові спеціальності, про які раніше не мали уявлення. У цих умовах для всіх нас, мабуть, найціннішим було почуття дружби і поваги, особливо між солдатами-земляками. А ще – гордість і відповідальність, що перебуваємо на передовому рубежі розвитку науки і техніки. Як говорив командир частини, полковник Ю.Львов: «Придёт время, и вы все с гордостью будете рассказывать своим детям и внукам, что служили в инженерной части по испытанию межконтинентальных боевых ракет, вместе с выдающимися учёными и военноначальниками участвовали в их испытаниях». А.Англіковський та Й.Подоляк спеціальними кранами перевантажували ракети, супроводжували їх до ракетних військових частин полігону. Зізнаюся: щоразу було неспокійно на душі, коли бачив, як на крюках двох кранів висять кілька мільйонів, за які відповідаєш головою. Командиром бойового розрахунку призначили О.Бол-тенка. Зав’язалась дружба екіпажів з новим офіцером. Олександр Сергійович, за спеціальністю зв’язківець, високо цінував хлопців як кваліфікованих технарів. Разом прослужили півтора року, а здружилися на все життя. Тепер підполковник О.Болтенко - директор музею космонавтики в Києві, кілька разів приїздив до нас. Пісні під баян, жарти, сміх, серйозні і кумедні історії, святковий стіл стали нашою традицією. Щоразу приїздить до нас і однополчанин М.Мегера з Охтирки. Він – співзасновник музею космонавтики в одній з Охтирських шкіл, яка носить ім’я Гагаріна. Читав лекції і в навчальних закладах Чутівщини. Автору цього матеріалу теж випала дещо незвична служба - довелося майже весь час постачати продовольство. Як завідуючий продовольчим складом, швидко освоїв облік, бухгалтерію і всі нюанси цієї роботи. Та, мабуть, найтісніше із космонавтикою були пов’язані Г.Губський та О.М’яло. Усі три роки вони прослужили безпосередньо на космодромі. Хоча точність і безпека були на найвищому рівні, не завжди все вдавалось. При запусках траплялись аварії, були й загиблі. Вражала чистота й акуратність не тільки біля техніки, а й на всій території. Ракету одержували із заводу обтягнутою білосніжною тканиною, поверх якої вдягалась прозора плівка і все це щільно закривалось брезентом. Обслуга була взута у м’які валянки. Зараз приємно все це згадувати не тільки в колі однополчан, а й з друзями, які служили в інших військах. З цікавістю ми слухали про роки служби авіатора, капітана В.Опішняка, прикордонника, командира прожекторної служби І.Зайця, танкіста М.Бойка, артилериста, командира бойового розрахунку знаменитого «Граду» В.Клименка. Оцінюючи нашу компанію, думаю: «Як же ви змінилися, хлопці! Де та легкість ходи, де поділися колись пишні шевелюри, звідки взялися розмови про болячки та ліки? Чому ж немає вже з нами багатьох?» Недавно провели в останню путь нашого дорогого товариша Ромася Івана Івановича. Це він і в мороз, і у спеку, в будь-який час доби доставляв нас на своєму автобусі до місця призначення. Стає сумно, що минулого вже не повернеш, а життя йде вперед. Ось защебетала на колінах у свого дідуся В.Опішняка онучка, а він щасливий і гордий, з усмішкою оповідає нам про неї, поправляючи на голівці дівчинки пишний бант. Тоді стає на душі веселіше. Усі всміхнені, щирі: згадалося кожному своє. У кожного з нас онуки. Для них і живемо.
В.Бовтик.
|
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS
