Каталог статей

Микола Давидович Одаренко народився 9 травня. У 1920 році ніхто і гадки не мав, що цей день буде особливим. І не тільки для нього, а й для всього світу. Адже рівно через 25 років велика визвольна боротьба народів за існування і незалежність увінчалася перемогою над нацистськими загарбниками. Акт капітуляції фашистського агресора, який мав намір поневолити все людство, звершився саме того історичного дня.

Серед мільйонів людей, які наближали цю подію, був і наш земляк. Миколу Давидовича війна застала в Баку, де він проходив строкову службу у складі 513-го зенітно-артилерійського полку. Перший бій прийняв під Новоросійськом у 1941-му, а наступного року разом з однополчанами 319-го окремого зенітно-артилерійського дивізіону визволяв Керч. Потім були жорстокі сутички з ворогом на Керченському і Таманському перешийках. І багато інших кровопролитних баталій. А ще він брав участь у забезпеченні охорони Кримської конференції, на якій укладали угоду верховний головнокомандуючий Радянського Союзу Й.Сталін, прем’єр-міністр Великобританії У.Черчілль, президент США Ф.Рузвельт.

За мужність і відданість Вітчизні М.Одаренко отримав ордени Вітчизняної війни І й ІІ ступенів, інші нагороди. Заслужив, адже на стволі його гармати були зображені дев’ять зірок, які означали кількість збитих літаків. А скільки пройдено кілометрів фронтових доріг під небезпечними кулями та осколками снарядів, відкритих для холодних вітрів, виснажених недоїданням і недосипанням! І досі здригається, як пригадує жахи, які довелося пережити. Нині 94-річний ветеран втішається мирним життям, яке відвоював для дітей, онуків та правнуків.

Павло Михайлович Крицький з Чутового у березні відзначив своє 88-річчя. Як усі його ровесники, прожив нелегке життя. Зазнав і голоду, і холоду, і воєнного лихоліття. Коли йому виповнилося 15 років, розпочалася Велика Вітчизняна війна. На фронт пішла доросла частина чоловічого населення, тому увесь тягар тилу ліг на плечі жінок та підлітків. У 1943 році сімнадцятирічний юнак також долучився до всенародної справи. Працював у племінному господарстві «Чутове». Був різноробочим, як кажуть, куди пошлють. Пригадує, як відвозив буряки на цукровий завод в Артемівку. «Було це восени, - розповідає Павло Михайлович. - Ішли дощі. Дорогу розвезло. З великими потугами дістався до кочубеївської гори. Слизота гальмувала рух. Дай, думаю, зверну в сторону, щоб не перевернутися. Тільки-но колеса повернули на неприм’яту траву, як щось шкрябонуло, а потім гахнуло. Умить коней не стало, їх розірвало на шматки, а мене обпік страшенний біль. Не пам’ятаю, як потрапив у лікарню. Коли прийшов до тями, лікарі повідомили, що мене поранило в голову та коліна осколками від міни. Їм довелося добряче попітніти, щоб дістати з рани побіля правого вуха сторонній предмет. Тепер на це вухо я не чую - поранення дається взнаки».

П.Крицький підлікувався, а в травні 1944-го його вже призвали на строкову службу. Військова частина дислокувалась під Ленінградом. Це місто тільки оговтувалося після блокади. Ті, кому вдалося вижити, загоювали у своїх душах перенесені страждання та плекали надію на спасенну перемогу. Сподівався на закінчення війни і Павло Михайлович, сумлінно виконуючи у військовому званні єфрейтора обов’язки стрільця, наводчика та розвідника-спостерігача 203, 143, 98 артилерійських полків. На щастя, діждався. Перемогу святкував разом зі своїми однополчанами 736-го механізованого полку, де він служив телефоністом. П’ять років перебував у лавах Радянської Армії. З нетерпінням чекав, аби скоріше повернутися  до рідної домівки.

Дочекався: світлого квітневого дня 1949 року побачив врешті рідних. Чутівщина на той час піднімалася з руїн, переживши голод. У племзаводі «Чутове» П.Крицького прийняли з радістю, адже не вистачало робочих рук. Тож із властивими йому старанням і  відповідальністю став працювати різноробочим, а згодом  фуражиром. У три години ранку він уже їхав на ферму. І так майже сорок років.

Тепер Павло Михайлович тільки пригадує пережите. Сумує за коханою дружиною Ніною Петрівною, старшим сином Олександром, які відійшли у вічність. Радіє донькам, зятям, онукам та правнукам, які опікуються  стареньким. Онучка, яка проживає в Америці, надіслала йому слуховий апарат. А старша донька Надія доглядає батька та веде нехитре домашнє господарство. Дідусь часто виходить за двір, сідає на лавочку і спостерігає, як проходять вулицею люди, поспішаючи з роботи. А він уже нікуди не квапиться, але дуже радіє, як хтось стишить ходу, а потім підійде нього, привітається та поцікавиться, як йому живеться-можеться. Старенький у відповідь посміхнеться, подякує і обов’язково побажає здоров’я. Тож хай здоровиться і йому та всім, хто здобував Велику Перемогу.

Оксана МІРОШНИЧЕНКО.