Статистика |
|---|
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
|
Каталог статей
На теми моралі
Вдатися до роздумів на тему безпритульних тварин спонукав нещодавній випадок. П’ятирічна дівчинка схвильовано розповідала матері про «живий» мішок, який вона помітила на дитячому майданчику. Як з’ясувалося згодом, у тому мішку була собака зі зв’язаними лапами.
Спливла у пам’яті й розповідь знайомого про те, як він, простуючи морозяної ночі дорогою Чутове-Чапаєве, почув собаче скавчання: «Враз стало моторошно, адже на польовій дорозі пізньої пори невідомо чого очікувати. З острахом просувався вперед, і скавчання ставало голоснішим. Попри темінь, на узбіччі дороги я помітив мішок, з дірки в якому виглядала голова немалого пса. Бідолашному вдалося частково звільнитися з пастки, далі ж вибратися забракло можливості. Помітивши мене, тварина неабияк розізлилася, адже саме людина заподіяла їй лихе. Серце стислося від жалю, залишити собаку напризволяще не зміг, але й допомогти не знав як. Через деякий час чотирилапий полонений заспокоївся, мабуть, відчуваючи мої добрі наміри, дозволив підійти. Мішок був зав’язаний дуже туго, підручних засобів не було. Знадобилося багато часу, аби закляклими від холоду пальцями розв’язати мотузку. Знесилена від стресу тварина вибралася на волю й ще кілька метрів бігла за мною, ніби дякуючи за порятунок».
Ці жорстокі вчинки важко пояснити. Про що думали оті нелюди, коли викидали колись приручених тварин на вірну загибель в неймовірних муках?
Людська відповідальність спричиняє ще й соціальну проблему – збільшення кількості бродячих собак та котів. Бездомні тварини – один з найболючіших спадків, залишених «гуманною» радянською державою. Ні для кого не секрет, що з вуличними чотирилапими ніхто не церемонився. Пригадую, як час від часу по районному радіо звучало звернення до населення з проханням утримувати собак на прив’язі, бо у визначений день проводитиметься відстріл бродячих тварин. Цим років зо тридцять тому займалися комунальники.
Яка ж ситуація щодо захисту тварин в Україні зараз? Як свідчить статистика, Україна лідирує у світі за кількістю безпритульних псів. З історії відомо, що на межі ХІХ-ХХ ст. у населених пунктах Харківщини й Полтавщини впроваджували спеціальні програми з регуляції чисельності вільної субпопуляції собак, проте їхня ефективність тоді, як і тепер, виявилася низькою через брак коштів, непослідовну політику та необмежене розмноження свійських псів. Саме домашні тварини, які залишилися без господаря, а особливо викинуті на вулицю і здичавілі плоди їхнього розмноження, є основним джерелом поповнення армії четвероногих бомжів. Здавалося б, всі мають бути зацікавленими у тому, щоб бездомних на вулицях не було - і ті, хто їх любить, і ті, хто ненавидить. І держава також має цього бажати - не витрачати з року в рік мільйони на цю, здавалося би, невирішувану проблему. А щоб досягти бажаного результату, потрібно небагато: зацікавити громадян у тому, щоб їхні улюбленці не плодились безконтрольно.
Європейська практика довела, що вирішити проблему можна: у містах, наприклад, Німеччини, Швеції, Польщі, немає бродячих собак. І, відповідно, немає потреби витрачати чималі бюджетні кошти на їхнє щорічне вбивство. І зовсім не тому, що їх там знищили враз якимось особливо ефективним способом. А тому, що безпородні домашні тварини, якщо вони мають господаря, не підлягають розведенню. Тобто не розмножуються. А їхнє потомство, відповідно, не потрапляє у кінцевому результаті на вулицю, створюючи згодом зграї безпритульних. Розводять тварин винятково в ліцензованих питомниках, а ліцензії коштують величезних грошей, наповнюючи державний бюджет.
Українські зоозахисники погоджуються з обмеженням розведення тварин у домашніх умовах. Самі ж господарі чотирилапих або вирішили заробити на породистих особинах, або просто дозволили погуляти нестерилізованій самці. Для «ділків» це можливість отримати прибуток, для «добряків» - бездумна жалість, яка обертається викиданням приплоду на вулицю. Адже зазвичай надія роздати народжених у хороші руки не справджується, бо попит у сотні разів менший пропозиції.
Цивілізованим способом щодо догляду за бездомними тваринами є притулок - тимчасовий штучний прихисток для особин, які опинилися на межі виживання. До речі, практика надання допомоги безпритульним тваринам сягає корінням у XVII ст. Саме тоді, у 1695 році, в Японії з'явився перший з відомих притулків для бездомних собак.
У Західній Європі існують питомники, де бродячих собак та кішок стерилізують і утримують упродовж їхнього життя. І все це – переважно за державні кошти. А наскільки це реально в Україні? У нас зубастих тварюк розвелось стільки, що важко уявити розмір і кількість питомників. Це ж скільки потрібно коштів, аби всіх їх відловити, перевезти, утримати? Не кажучи вже про вартість самого будівництва… При цьому слід зазначити, що зоозахисною діяльністю займаються представники товариств захисту тварин, різних благодійних фондів. Тільки не можуть кілька осіб вирішити проблему державного значення й рівня. Бо ж притулки існують переважно на пожертвування. І якби не спонсори та волонтери, невідомо, скільки б проіснували ці далекі від ідеалу, але такі необхідні «собачо-кошачі містечка».
На повагу у благородній справі заслуговує колектив обласної газети «Коло», у кожному номері якої друкуються фото нещасних тваринок з їх короткою характеристикою. І час від часу на сторінках часопису з’являються розповіді про долю чотирилапих, які знайшли нового господаря.
Водночас, всіх обездолених тварин оточити увагою й турботою не можливо. Вони продовжують блукати вулицями, створюючи загрозу поширення інфекційних хвороб, небезпеку громадянам своєю агресивною поведінкою. До речі, постраждати можна й від на перший погляд безвинного чотирилапого, який має дбайливого господаря. Пригадується, як на одній з вулиць Чутового довго гуляв величезний породистий пес. Згодом люди почали скаржитися на його часом неадекватну поведінку: лякав дітей, гнався, а то й кусав велосипедистів. У господарів була одна відповідь: «Наш собака – одна доброта». А постраждалих ще й звинувачували в тому, що, мовляв, самі винні: голосно розмовляли, розмахували руками, лякаючи собачку. Невдовзі тварина загинула від отрути. Це - реакція на собачу агресію. Не знаючи, що робити й куди звертатися, люди вдаються до доступних їм «методів боротьби», караючи хвостатого кривдника. Хоч в Україні й діє Закон «Про захист тварин від жорстокого поводження», який передбачає кримінальну, адміністративну і громадянсько-правову відповідальність за його порушення, все ж складно покарати винного.
А зоозахисники в один голос твердять: жорстокість лише ускладнює проблему, і ні в якому випадку не усуває її. І нам варто пам’ятати, що ставлення до тварин визначає рівень цивілізованності й морально-етичне обличчя країни. Відомий Леонардо да Вінчі висловився з цього приводу так: «Як тільки суспільство почне ставитися до вбивства тварини так, як воно ставиться до вбивства людини, тоді його можна буде назвати людським суспільством». Навряд чи геній Відродження хотів прирівняним цінність людського життя до життя тварини; швидше за все він мав на увазі інше: доки людина здатна вбивати тварину, вона залишається варваром.
Звичайно, ніхто не вимагає любити і захищати тварин. Просто вони, так як і ми, мають право на життя.
Наталія ЛОСЬ.
Джерело: http://сільські новини |
| Категорія: Новини | Додав: редакция (15.08.2014)
|
| Переглядів: 369
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
|
Головна | Мій профіль | Вихід | RSS