Головна | Мій профіль | Вихід | RSS

Категорії розділу

Новини [959]
ТВОЇ ЛЮДИ, ЧУТІВЩИНО [103]
"СІЛЬСЬКІ НОВИНИ"

Наше опитування

Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 205

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу

Каталог статей

Головна » Статті » Новини

Інтерв'ю номера
- Земляки знають, що Ви народилися та тривалий час працювали на Полтавщині. Що спонукало переїхати до Криму? - Здобувши вищу освіту, я обрав професію правоохоронця. Крім Закону, для мене в житті є один беззаперечний авторитет - мій батько Андрій Олександрович. Багатьом відома його принциповість та загострене почуття справедливості, тож боротьбу зі злочинцями вважав для себе справою, яка відповідає сімейним принципам та цінностям. Саме тому я без будь-яких нарікань на долю проходив службу і на Полтавщині, і на Сумщині. І коли вирішили направити мене в Крим, я без вагань погодився. - Чи довго там працювали? Що для Вас особисто значить Крим? - У Севастополі працював з 2005 року і до моменту анексії. Для мене особисто Крим є частиною моєї Батьківщини. Там я провів десять років свідомого життя, працював, ростив дітей, здобув те, що має надбати українець мого віку в широкому розумінні: це і довіру людей, з якими працював, і тих, для кого працював; за плідну і добросовісну працю отримав житло. Члени моєї родини, у свою чергу, вважають Крим малою батьківщиною - син навчався, дружина працювала, ми мали там, як і звичайні люди, друзів, знайомих, і взагалі Крим увійшов у наше життя як нелегкий, але цікавий період. - Коли і за яких обставин Ви дізналися про захоплення півострова «зеленими чоловічками»? - За декілька місяців до самого факту анексії майже всі ключові пости у всіх гілках влади були зайняті «проросійськими» представниками «Донбасу». Я дізнався про те, що на території Кримського півострова перебувають «зелені чоловічки» тоді, коли і всі інші громадяни. У самому Севастополі ці події відбувалися трохи пізніше, мабуть тому, що там проживали багато патріотів України, моряки, військові, які не мали наміру коритися та вживали заходів, щоб завадити ворогові захопити військове та цивільне майно. Владні структури всіляко використовували механізми провокацій, мітингів для усунення осіб, які були налаштовані патріотично. У цей же час почалося спотворення інформації щодо фактичних подій з боку преси, яка теж була керована російськими спецслужбами. Усе це відбувалося у лютому-березні 2014 року. - Як Ви діяли разом зі своїми підлеглими? - Звичайно, як патріот своєї держави. Ми, як офіцери, правоохоронці, збиралися на наради, аналізували ситуацію. Наказувати вже особливо ніхто нікому не міг. Це був період, коли кожен прислухався до свого серця та совісті. Крім мене, рішення покинути окуповану територію прийняли багато гідних офіцерів, але немало і залишилося з різних причин. Хтось через те, що більше ніде було жити, і все життя було пов’язане з півостровом, а хтось - через ідейні переконання. Таких ми вважали зрадниками. Але, як мені відомо, ці люди не отримали манни небесної, яку їм обіцяли. Інакше і бути не могло, адже вони зрадники, які не потрібні нікому. Їх зараз звільнили, вигнали, щодо декого порушили кримінальні провадження. - Володимире Андрійовичу, чи тяжко Вам далося рішення покинути півострів, як це відбувалося? - Я складав присягу на вірність українському народові, давав обіцянку своїм батькам, своїм рідним. Тому для мене, як для українського правоохоронця, офіцера, питання вибору залишитись чи виїхати навіть не поставало. Проаналізувавши ситуацію, з огляду на об’єктивні обставини, я вирішив повернутися на контрольовану українською владою територію країни тоді, коли процес захоплення став невідворотнім. Як для звичайної людини, покинути півострів було, звісно ж, нелегко. Для мене це означало покинути місто, яке я полюбив, полишити роботу, дім, більшу частину власного майна, здобутого працею родини. А моя дружина, не вагаючись, залишила власну справу. Але, незважаючи на все це, я жодної секунди не роздумував, чи правильне рішення прийняв. І справа не в тім, що залишитися там означало жити фактично в іншій країні, міняти паспорт на російський, пристосовуватись з метою збереження надбаного... Справа в тім, що ми з родиною категорично не погоджувалися, що фактично Крим - це вже не наша земля. На український півострів прийшов загарбник, для боротьби з ним моїх зусиль було недостатньо, а коритися я наміру не мав. Тому посадив в авто родину, взяв документи і покинув півострів тоді, коли «зелені чоловічки» вже були повсюди. - Як змінилося Ваше життя за ці два роки? - У жовтні 2014-го року мене призначили на посаду начальника Миргородського райвідділу УМВС України в Полтавській області, а в листопаді 2015-го в порядку ротації перевели до Чутівського відділення поліції. Зараз разом з сім’єю проживаю у Полтаві, виховую двох синів. Старший навчається у виші, пишається нашим рішенням не залишатися на одній території з ворогом. Він докладає максимум зусиль, аби стати гідним членом суспільства. Його праця і старання не залишились непоміченими, тож отримує у навчальному закладі підвищену стипендію. Упевнений, що і молодшого сина виховаємо у кращих традиціях родини. Сам я завжди намагаюся працювати так, як того вимагають держава і народ. Україна переживає нелегкий період боротьби із загарбником, втілення реформ, у тому числі, і в правоохоронній системі, час руйнування багатьох стереотипів, формування свідомості людини, яка повинна відчувати себе громадянином європейської держави. І які б зміни в житті не відбулися, основним принципом для мене є дотримання тих цінностей, які притаманні українцям: вірність Батьківщині, служіння народові, людська гідність. Це твердження не для красного слова, а моє глибоке переконання. Крім того, я відчуваю додаткову відповідальність, адже я - син свого батька, якому певна частина народу дала право представляти свої інтереси у вищому законодавчому органі країни. Після анексії півострова мене, як й інших українців, до цього часу мучить відчуття обурення та віроломної зради з боку сусідньої держави, об’єднаної з нами однією історією. Наші предки ціною власного життя разом долали фашистську чуму, а тепер маємо зраду та напад на територію України. Я особисто вірю в те, що наш народ поверне анексований Крим, і робитиму для цього все від мене залежне. Розмову вела Дар’я ГУСТІЛІНА.

Джерело: http://чутове, сільські новини
Категорія: Новини | Додав: редакция (24.03.2016)
Переглядів: 75 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Пошук

Друзі сайту