Головна | Мій профіль | Вихід | RSS

Категорії розділу

Новини [959]
ТВОЇ ЛЮДИ, ЧУТІВЩИНО [103]
"СІЛЬСЬКІ НОВИНИ"

Наше опитування

Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 208

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу

Каталог статей

Головна » Статті » Новини

До Дня Чорнобильської катастрофи

із вдячністю за увагу

Подружжя Васьківських із Коростеня у лютому 1992 року переселилося  в Артемівку. Іван Олексійович, прапорщик за званням, приїхав служити у місцеву  військову частину. Тож з дружиною, учителем української мови та літератури, Відмінником народної освіти України, але непрацюючою через інвалідність,  зажили у квартирі, яку їм надали у військовому містечку. «Нас дуже добре прийняли у селищній раді, допомагали і сприяли в усьому. Велику увагу приділили мені і у відділі освіти, “прикріпивши” мене до Артемівської школи. Хоч я там за станом здоров’я не працювала, але мене завжди вітали з професійним святом, запрошували на різні заходи», - розповіла Ольга Васьківська. Двоє їхніх синів були уже дорослими. Володимир працював далекобійником, об’їздив всю Європу, мав дружину й доньку, а Андрій був студентом.

Ольга Іванівна через хворобу змушена була постійно лікуватися. З великою вдячністю вона розповідає про те, як до неї добре ставляться в обласній лікарні. Щороку дають направлення на безкоштовне лікування у цьому закладі, де вона отримує всі необхідні процедури та якісне харчування. Одного разу її навіть показували по обласному телебаченню. Звичайно, жінка вдячна державі за увагу і піклування, як про інваліда ІІ групи, чорнобильця ІІІ категорії, але краще було б не переживати тієї біди.

Вона ще й досі пам’ятає, як у школі №6, де працювала, щоденно дозиметром заміряли рівень радіації, а лікарі учителям та учням давали багато пігулок. Влітку того злощасного 1986 року весь навчальний заклад евакуювали у Білогородку Хмельницької області, потім у село Косине Берегівського району, що на Закарпатті. Місцеві жителі виявляли до прибулих велике дієве співчуття й увагу. Коли ж повернулися у рідне місто, то потрапили до категорії переселенців.

Спочатку сім’ю Васьківських доля занесла на Одещину, але через шість років після аварії на ЧАЕС опинилися на Полтавщині. Цей край для Ольги Іванівни став другою батьківщиною, бо тут прожила 22 роки.


 

порятунок -

на полтавщині

Мальовниче, велике і розвинуте село Рудня-Іванівська, що на Житомирщині, знаходилося неподалік Білорусі і славилося передовим сільським господарством й сучасною школою. Люди в нім жили звичним життям, сповненим мирними повсякденними клопотами. Коли на початку травня 1986 року із засобів масової інформації дізналися про вибух на четвертому реакторі ЧАЕС, то щиро співчували тамтешнім жителям, навіть не підозрюючи, що самі також потерпіли від того лиха. Наталії Сердечній (Гайчені) тоді було 11 років. Спочатку дівчинка просто сумувала разом з дорослими з приводу надзвичайної події в Україні. А згодом, коли побачила, як у її однокласників несподівано відкривалася кровотеча та чорніли зуби, то страшенно занепокоїлася. Тривога підсилювалася, коли приїздила комісія, щоб провести медогляд. Щоразу лікарі виявляли якісь нові захворювання і призначали лікування все більшій кількості ровесників Наталі та направляли у санаторії й інші дитячі оздоровчі заклади. Через це школу перевели на безкоштовне і посилене харчування.

Батько, який працював нічним охоронцем на місцевій фермі, розповідав про чудернацькі речі. Зокрема, про те що бачив новонароджене теля з п’ятьма ногами, а селом ходили чутки, що у когось вилупилися курчата-мутанти з трьома головами. Від тітки, що мешкала поблизу Чорнобиля у селі Яново, дівчина дізналася про масовий падіж корів, які гинули прямо на пасовищі. А потім біда прийшла в оселю Наталії: тяжко захворіла мама. Родина була у розпачі, оскільки ніяке лікування не допомагало. Тоді на сімейній раді вирішили рятуватися від радіації і переїздити у безпечне місце – на Полтавщину, до старших дітей. Хоч шкода було залишати обжите місце, але здоров’я та життя дорожче за все.

Ось так у 1989 році в Таверівці з’явилася сім’я Гайченів. Спочатку оселилися у доньки Марії, яка була заміжня. Крім неї у цьому селі вже жили зі своїми родинами ще одна їхня донька і син. Старша Галя свого часу приїхала сюди на заробітки. Доглядала за буряками, а потім познайомилася з місцевим хлопцем і вийшла заміж. Брат прибув провідати сестру та невдовзі оженився на корінній жительці. Залишився у рідному селі лише один брат Наталії, який не хотів покидати із своєю сім’єю хату, зведену для нього спільними зусиллями. Як він висловився: «Горько строїли». Нині у нього п’ятеро дітей, один з його синів живе, до речі, також на Чутівщині.

«Ми їздимо в гості до своїх родичів, які проживають там, на нашій батьківщині, - розповідає Наталія Сердечна. - Нещодавно мене вразило, що понад сто хат стоять пустками і що чимало молодих людей надто рано пішли з життя. Попри все це, у Рудні-Іванівській усе мені рідне і миле. Залюбки переходжу на тамтешню говірку. Ніби й не виїжджала зі свого села. Подобається той рідний дух. З дитинства пригадую, що люди там жили бідніше, але дружніше. А християнські цінності, які були пріоритетними, визначали стиль життя. Моя мама уміла співчувати, не оминала нагоди чимось допомогти ближньому, завжди ділилася шматком хліба, могла віддати останню копійку сусідці, яка просила допомоги. Тож, коли зажила на новому місці, так само ставилася до таверівців.

Батьки мої (на той час вже пенсіонери) дякували правлінню радгоспу, колишнім його керівникам Михайлу Петровичу Петріченку та Катерині Григорівні Онищенко за надане житло та допомогу з ремонтом. Наших стареньких уже немає серед живих, але ми, їхні діти та онуки, пам’ятаємо те добро, яке проявили таверівці до родини у скрутну хвилину. Нехай ніколи не буде в країні такого лиха».

Оксана МІРОШНИЧЕНКО.


 



Джерело: http://сільські новини
Категорія: Новини | Додав: редакция (26.04.2014)
Переглядів: 127 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Пошук

Друзі сайту