Каталог статей

«До лав Радянської армії мене призвали 1969 року, - розповідає Олександр Миколайович. - Після навчальної частини, де ми, як усі новобранці, постійно відчували голод, на першій прикордонній заставі наш сторожовий загін у кількості 24 чоловік відчув себе, як удома. Поживна і смачна їжа, яка нічим не відрізнялася від домашньої, різноманіття раціону - все це нам надзвичайно подобалося, тому й з більшою охотою виконували свій обов’язок.

Наша застава дислокувалася на території Азербайджану неподалік від столиці Вірменії Єревану. У те місто, до речі, ми їздили по воду.

Контрольна смуга і дріт, протягнутий на півтораметровій висоті, відділяли територію СРСР від Туреччини й Ірану. Стояли три стовпи з відповідною назвою кожної країни, а за нашим знаком - стела із географічними обрисами СРСР та написом: «Граница. Единая и неприкосновенная». Після наряду старшини застави ми з товаришем ішли нести варту. Третім був Мухтар, за котрого відповідав персонально я».

О.Науменко зізнався, що бути прикордонником-кінологом – нелегка справа, оскільки вимагає певних знань і великого терпіння. Без цього ризикуєш здоров’ям і життям. Перша зустріч з німецькою вівчаркою була пам’ятною: «Мій товариш по службі Гена, який щодня дресирував собак, дав детальний інструктаж, як правильно себе вести із чотирилапим, - продовжує колишній прикордонник. - Дивлюся, біжить на мене «теля». Долаючи страх, відвертаюся від нього, руками прикриваю голову, а коли відчуваю дихання тварини, лягаю обличчям на землю. Пес заспокоївся, сів біля мене, а я чекаю, поки підійде інструктор, і ситуація розрядиться. Згодом Мухтар став моїм надійним другом та постійно ходив зі мною на варту.

Слава Богу, за весь період служби все обійшлося благополучно, порушень кордону не було. Щоправда, на сусідній заставі трапилася надзвичайна подія: місцеві хлопчаки зробили підкоп, пересікли кордон і проникли в Іран. Через два дні нашим колегам-сусідам зателефонували тамтешні прикордонники, аби забрали порушників. А ще пам’ятаю, як одного разу, коли ніс нічну варту, по нозі проповзла отруйна змія гюрза. Якби поворухнувся, то вона могла вкусити, а так - минулося.

Природа мені там подобалася. Гірський пейзаж, до якого я не звик, захоплював. Дуже добре можна було роздивитися весь ландшафт, коли чергував на вишці. Через великий бінокль БМТ я розглядав всю округу. Неподалік виднілася гора Арарат, де завжди лежав сніг. А внизу протікала річка Іракс, трохи ширша  нашої Чутівки. На протилежному від нас березі виднілися сусідні країни. З Ірану, приміром, до річки на віслюках приїздили купатися люди, і я їх добре бачив.

Взимку, якщо й випадав невеликий сніг, то вдень швидко розтавав, зате вночі було дуже прохолодно. Тож, коли заступали на нічне чергування, одягалися у теплі бушлати та ватні штани, взувалися у биті валянки. До обмундирування додавалося спорядження, до якого входили автомат Калашникова, дві гранати, ракетниця, бінокль і телефонна трубка. Отак і курсували по нашому відрізку кордону протяжністю близько п’яти кілометрів. Поруч ішов чотирилапий друг, який був вірним помічником.

А після демобілізації ще на півроку затримався, аби  навчити свого наступника правильно поводитися із службовою собакою».

Додому О.Науменко повернувся у 1971 році. Невдовзі одружився, побудував дім, посадив сад. З дружиною Зінаїдою виховав доньку й сина, діждався онука. Назар цьогоріч стане першокласником, а поки що, збираючись  у дитсадок, промовляє: «Дідусю, я пішов на роботу!» А дід посміхається, радіє цікавій, допитливій дитині та сподівається, що виросте з нього справжній захисник Вітчизни, можливо й прикордонник.

Оксана МІРОШНИЧЕНКО.