Шлях до мрії
Підлітка Івана Одаренка вразила морська форма, в яку був одягнений демобілізований Михайло Фисун. А розповіді фронтовика про бойовий шлях на океанських просторах тільки підсилили бажання юнака пов’язати своє життя з морем. Прагнення Івана було настільки сильним, що закінчивши у 1952 році сім класів Чутівської школи, вирішив вступати до морехідної школи в Миколаєві. Звичайно, про зарахування на навчання п’ятнадцятирічного хлопчини не було й мови. Тож швидко зметикував додати собі два роки віку. Знайшлися й свідки для того, аби підтвердити дані, щоб переробити метрику. До Миколаєва вирушив разом з Анатолієм Мизою. Розумом і зростом природа Івана не обділила, тому до навчального закладу його зарахували без проблем. Напарнику ж того разу не поталанило. Розділивши невдачу з товаришем, повернувся до Чутового й Іван. Влаштувався працювати у Чутівську машино-тракторну станцію (МТС). Спочатку виконував різні роботи, а невдовзі там же закінчив з відзнакою курси трактористів. Влітку 1953-го взяв участь у жнивах - був помічником комбайнера на самохідному комбайні. Працював із задоволенням, бо мав неабиякий потяг до техніки. Та все ж, оглядаючи з кабіни неозорі хлібні поля, уявляв безмежжя океану.
У серпні знову поїхав до Миколаєва з односельцем Миколою Трояном, який також марив морем. Члени приймальної комісії добре запам’ятали статного юнака і, розцінивши його минулий вчинок як несерйозний, відмовили у вступі. Саме тоді із Севастополя до Миколаєва прибув мічман агітувати на навчання у військово-морську школу, де готували спеціалістів рядового плавскладу на кораблі Військово-Морського Флоту (ВМФ). Старша сестра Івана, Катерина, всією душею бажала, аби брат їхав навчатися, й, благословивши, вирядила його в дорогу. З тих пір у Івана Пилиповича Одаренка розпочалася довга, непроста і, водночас, цікава служба на військових кораблях.
Перші кроки моряка
Ескадрений міноносець – багатоцільовий легкий і швидкісний бойовий корабель, призначений для знищення підводних човнів і надводних кораблів, має різнопланове озброєння: артилерію, торпеди, ракетну зброю, глибинні бомби. Саме на такій серйозній техніці після закінчення військово-морської школи проходив службу котельним машиністом першого класу Іван Одаренко. У його обов’язки входило обслуговування котельної установки й технічних засобів, які забезпечували її роботу. Знання, здобуті під час сумлінного навчання, дали змогу юнакові грамотно виконувати слюсарно-монтажні роботи з ремонту котлів, механізмів та систем, на професійному рівні обслуговувати й ремонтувати суднові технічні засоби, виявляти й усувати несправності котельних установок та інше. Крім цього, добре знати англійську мову, а саме - що стосувалося морської термінології.
До подробиць пам’ятає Іван Пилипович участь у перегоні до Стамбула торпедних катерів, які, згідно з державною програмою ленд-ліз, Сполучені Штати Америки передавали нашій країні на період Великої Вітчизняної війни.
Приємні спогади залишилися й від спілкування з болгарськими моряками, з якими ділився досвідом роботи під час передачі радянського корабля дружній країні.
Служба на Чорноморському флоті дала можливість нашому земляку побувати у багатьох мальовничих місцях, зокрема, Румунії, Югославії, Албанії, Туреччині, ознайомитися зі звичаями місцевого населення, відчути романтику далеких країв.
Назустріч
тихоокеанській стихії
Новий період у житті І.Одаренка розпочався 1956 року. Тоді у серпні він успішно здав екзамени у Ломоносівське морехідне училище ВМФ Ленінградської області. Після чотирьох років навчання отримав спеціальність техніка-судномеханіка універсала. Молодого фахівця направили на Тихоокеанський флот у місто Совєтська Гавань. На новому місці призначення обійняв посаду механіка електромеханічної частини тральщика – корабля спеціа-льного призначення, завданням якого був пошук, виявлення й знищення морських мін і супровід суден через мінні загородження. Нова посада вимагала неабияких знань морської техніки, бо ж саме механік відповідав за роботу корабельного серця. Наполеглива самостійна підготовка, щоденний напружений труд дозволяли Івану Пилиповичу успішно справлятися з обов’язками на цьому посту.
Влітку 1961 року екіпаж, у складі якого перебував й І.Одаренко, відправили в Ленінград для важливого завдання – перегону кораблів та суден до Тихого океану Північним морським шляхом. У супроводі атомного криголама моряки дев’яносто днів просувалися до місця призначення.
Невдовзі на Івана Пилиповича чекало чергове підвищення по службі – посада командира електромеханічної частини корабля (головного механіка) на рятувальному підводному човні «Сатурн». У 1967 році екіпаж човна-рятувальника, окрім основної діяльності, став виконувати надзвичайно відповідальну функцію – брати участь у проведенні робіт з підбирання капсули з екіпажем космічного корабля під час повернення його після виконання планових завдань на космічній станції в зону приводнення. Для цього судно було відповідно переобладнане, встановлений спецзв’язок.
Разом зі своїми товаришами по службі І.Одаренко взяв участь у міжнародних навчаннях «Океан» з підвищення бойової підготовки. А у 1969 році командирований у в’єтнамський порт Хайфон для підняття затоплених суден під час найкрупнішого збройного конфлікту після Другої світової війни, який розв’язали правлячі сили США у В’єтнамі в середині 60-их років.
Попри складну службу, Івану Пилиповичу вдавалося поєднувати роботу й навчання, бо ж постійно відчував жагу до знань. У 1971 році отримав диплом про здобуття освіти у Далекосхідному вищому інженерно-морському училищі й невдовзі у званні інженера-капітана ІІ рангу закінчив службу.
З моря - на сушу
Після звільнення Іван Одаренко переїхав ближче до рідної домівки – з сім’єю оселився у Полтаві. Свої інженерні здібності продовжував застосовувати на великих підприємствах обласного центру. На турбомеханічному заводі влаштувався інженером-технологом, і керівництво одразу вирішило проекзаменувати новоприбулого спеціаліста: дали завдання виконати замовлення з будівництва газової турбіни. «Все зробили згідно з наданими кресленнями, та коли турбіну виставили на стенд, не змогли привести її в дію, - пригадує Іван Пилипович. – Директор заводу висловив незадоволення, мовляв, я не належно справився із завданням. Оглянувши стенд, я одразу ж помітив неточності, які допустили інші працівники під час монтажу, підказав, як їх виправити. За це отримав солідну на той час грошову премію».
Згодом І.Одаренко зарекомендував себе з найкращого боку на посаді інженера-теплотехніка заводу залізобетонних виробів, головного енергетика механічного заводу, начальника цехів заводу газорозрядних ламп, заступника директора з виробництва. Тривалий час очолював транспортний відділ Полтавського управління бурових робіт. Де б не працював Іван Пилипович, скрізь відзначався знанням справи, відповідальністю й професіоналізмом. Трудову діяльність завершив 1998 року.
Непередбачувана доля розпорядилася так, що шість років тому повернувся до Чутового, аби опікуватися хворою сестрою. «Не міг вчинити інакше, - говорить Іван Пилипович. – У дитинстві ми рано залишилися без матері: мені було п’ять років, Катерині – дванадцять. Батько був інвалідом, а мачуха не хотіла сприймати чужих дітей. Ми виконували тяжку роботу, часто непосильну для дитячих рук. Мною, малим, всіляко опікувалася сестра, турбувалася й жаліла, як рідна мати. Тож тепер настала моя черга підтримати її».
У тихому дворику, де все облаштував власними руками, чоловік відчуває особливий комфорт, справжній відпочинок від насичених років морської служби й роботи у гамірному місті. Тішить серце думка про доньку, яка мешкає у Полтаві, онука та двох правнуків, а душу звеселяє пісня у родинному колі: «Хорошо из далекого моря возвращаться к родным берегам...»
Наталія ЛОСЬ.
Фото з сімейного архіву.
Джерело: http://сільські новини |