Каталог статей

Петро Васильович з’явився на світ 1930-го року в Мартинівці у простій сільській родині в розпал червневого буяння природи. Дитинство хлопця припало на тяжкі роки: жахіття Голодомору та страхітливі реалії Великої Вітчизняної. Саме у 30-их роках під час голоду сім’я втратила трьох дітей. Війна забрала й батька, який пішов захищати Вітчизну з перших її днів, у 44-му родина отримала гірку звістку про його смерть. Після Великої Перемоги вдові Оляні Мусійченко з чотирма дітьми довелося разом з односельцями відбудовувати своє село.   

Молодий та дужий Петро влаштувався молотобійцем у кузню. Але прагнув досягти більшого у житті, тому, закінчивши курси трактористів, став працювати у рідному колгоспі «Перше Травня». Техніка любила Петра Васильовича, все у його руках ладилося. Керівники колгоспу, помітивши таку пристрасть до роботи, у 1954 році направили його на курси бригадирів.

Кар’єрний ріст молодого спеціаліста продовжувався. Без відриву від виробництва закінчив вечірню школу, адже мав за плечима лише сім класів. А потім вступив на заочне відділення Хорольського технікуму механізації сільського господарства, який закінчив у 1970 році. Після здобутої освіти обійняв у колгоспі посаду інженера-механіка, де й зміг втілили свої знання та уміння на практиці.

Як добросовісного й відповідального згадує П.Мусійчен-ка голова колгоспу Ніна Плахотнича. А колишній інспектор держтехнагляду Юрій Бур’ян, який неодноразово спілкувався з П.Мусійченком, вважає, що таких людей мало: «Петро Васильович – спеціаліст, з яким було чи не найлегше працювати. У роботі, як і взагалі в житті, він надзвичайно порядний».

П.Мусійченко завжди акуратно вів документацію. Колись під Новий рік, коли усі активно займалися святковими справами, завітав він до Ю.Бур’яна з товстелезною текою документів. Сиділи аж до ночі, доводили все до ладу, щоб, як кажуть, комар носа не підточив, бо Петро Васильович страшенно любив порядок у справах.

П.Мусійченко дійсно керівник від Бога, якого усі поважали. Він міг дати завдання механізаторам і бути впевненим, що ті зроблять усе вчасно й на совість. Петра Васильовича розуміли з півслова, з простих сільських хлопців він зробив справжніх спеціалістів. Мудрий керівник ніколи не підвищував голос, проте міг гукнути суворо: «Іване!», і той одразу розумів, в чому був не правий.

Ще один факт успішного керівництва П.Мусійченка. Були часи, коли в районі експлуатували лише сім тракторів «Кіровець» і три з них - у колгоспі «Перше Травня». Петро Васильович не лише зумів придбати цю техніку, а й вдало її використовував. За тиждень ними швидко обробляли усі землі свого господарства, а потім трактори вирушали на допомогу іншим. Саме цими першими «тягачами» П.Мусійченко завозив будматеріали для зведення житлових будинків у Смородщині, беручи участь у розбудові рідного села.

Двадцять років Петро Васильович успішно справлявся з обов’язками головного інженера-механіка. На заслужений відпочинок вийшов 1990 року, проте не залишив улюбленої справи, адже і сили ще було вдосталь, і серце палало любов’ю до землі й техніки. Ще десять років відмінний механізатор пропрацював простим, але поважним трактористом у колгоспі, передаючи безцінний досвід молодому поколінню. За 55-річний трудовий шлях Петро Васильович отримав чимало нагород, найцінніші серед яких – орден «Знак Пошани» та медалі «За трудову відзнаку» і «Трудову доблесть».

Не лише в роботі доля була прихильною до П.Мусійченка. 1949 рік ощасливив чоловіка зустріччю зі своєю судженою - місцевою дівчиною Тетяною. Побралися, і невдовзі молода сім’я поповнилася двома синами-соколами. Виховання дітей було традиційним – у праці. Зранку до пізньої ночі батьки трудилися у полі, а на хлоп’ячі плечі Миколи та Петра лягала відповідальність за домашнє господарство. Доглядали за коровою, кролями, випасали гусей, пололи город. Довгих і щасливих 62 роки прожили пліч-о-пліч Петро Васильович і Тетяна Никифорівна. На жаль, у життя свої закони. Довготривала хвороба забрала молодшого сина Петра, та вже три роки немає поруч дружини - вірної помічниці і порадниці.

Звичний до праці, 83-річний Петро Васильович і сьогодні не покладає рук: щодня порається біля курей та в обійсті власного будинку в Смородщині. До тата частенько навідується син Микола, всіляко його підтримує. До речі, Микола Петрович закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут і викладає охорону праці у Чутівському ПТУ №55. Відкритий і щирий син багато успадкував від батька.

Тож нехай Господь дасть Петру Васильовичу зустріти ще не одну весну у здоров’ї та силі, у повазі від людей та допомозі від рідних.

Юлія Чернічка