Головна | Мій профіль | Вихід | RSS

Категорії розділу

Новини [959]
ТВОЇ ЛЮДИ, ЧУТІВЩИНО [103]
"СІЛЬСЬКІ НОВИНИ"

Наше опитування

Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 205

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу

Каталог статей

Головна » Статті » ТВОЇ ЛЮДИ, ЧУТІВЩИНО

До Дня 70-річчя Великої Перемоги
Про Віктора Семеновича Пирогова з Василівки линула добра слава у районі, як про передового і сумлінного працівника радгоспу ім. ХТЗ. Численні почесні грамоти за високі виробничі показники в соціалістичному змаганні серед водіїв радгоспу за багаторічну і сумлінну працю - цьому свідчення. Дванадцять років поспіль його портрет заносили на Дошку пошани. Заслужений відпочинок відтерміновував він на чимало років після виходу на пенсію. Про його дисциплінованість і пунктуальність також позитивно відгукувались, зазначаючи, що по ньому можна було звіряти годинник. За трудове життя він перевіз своєю вантажівкою тисячі тонн збіжжя. Нагороджений орденом «Знак пошани» та іншими військовими нагородами, зокрема, медаллю «За мужність». Дорожить усіма відзнаками, особливо значком «Переможець соціалістичного змагання», підкреслюючи, що «даремно хліба не їв». Хто-хто, а В.Пирогов знає ціну пшеничному й житньому окрайцю, бо у 33-му пухнув від голоду. А вижив він та його родина завдяки корівчині. Сутужно з харчами було і в роки війни. У 1941-му, коли фашисти окупували рідну Березівку, що на Сумщині, 15-річний хлопець залишився один за господаря. Батька та двох братів забрали на фронт. Цей період свого життя Віктор Семенович пригадує з болем у серці: «Аби хто знав, як важко було. Ворог зганяв нас, підлітків, на рабську працю. Вручну скошували жито увишки зі зріст. Рудий німець приїздив своєю лінійкою та контролював, скільки хто зробив. Бувало, вночі страшенно змореним я падав на подушку, а руки самі сіпалися, не відійшовши від косіння. Потім батрачили на току, ціпами молотити снопи. Утрьох чимдуж вибивали зерно, яке провіювали на вітрові. Знесилені від недоїдання та непосильної праці ледь зводили кінці з кінцями. Корівки-годувальниці уже не було. Триста грамів зерна на трудодень - такою була плата за каторжну працю». Дивно, але люди виживали. Вижив Віктор Пирогов і тоді, коли рив окопи у 1943 році під час звільнення Сумщини від загарбників. Він - 17-річний юнак та 14 дівчат підводою дісталися до Гайворона, що неподалік російського Бєлгорода. Там їх поселили в однієї жінки, яка послала їм солому на долівці для ночівлі. Готувала юним роботягам сяку-таку затірку. Від такого наїдку сил небагато прибавлялося, а треба ж було рити окопи у шість метрів завдовжки, а глибиною - півтора. Восени 1944-го В.Пирогова призвали до армійських лав. Ще не відгриміла війна, тому новобранців посилено готували до збройних сутичок. Частина, куди його направили, дислокувалася на Уралі біля Челябінська. Чеберкульський табір, де він був курсантом школи молодших командирів, розташувався у землянках на 300 чоловік, виритих у лісі. Умови проживання були надзвичайно суворі. Лише тоді, коли на вулиці тріскотів 34-градусний мороз, військовим дозволяли займатися у приміщеннях. Годували здебільшого перекислою капустою. Хлібину розділяли між 12-ма чоловіками. Кожен з них хотів з’їсти цілушку. Тоді вдавалися до хитрощів: щоб нікого не образити, хтось один із закритими очима називав ім’я товариша, якому діставався той чи інший шматочок. Досі не може забути Володимир Семенович, як місцеві торговці продавали картопляники. Грошей у солдат, звичайно ж, не було, а їсти хотілося. Тоді хтось із запопадливих ніби ненароком підбивав тацю, з якої на землю висипалися запашні млинці. А решта ґав не ловили, миттєво піднімали та вкидали до рота. Поки командир взводу з’ясовував, хто винен, хлопці встигали трохи підживитися. А ще закарбувалося у пам’яті чоловіка, як брат Петро прислав з фронту 300 рублів. На радощах Пирогов-молодший на базарі купив хлібину за 120 рублів, а на решту - глечик молока. Прикро, але ця смакота не пішла на користь, довелося лікуватися у шпиталі. До речі, він ще й легко відбувся, бо деякі в таких випадках помирали від завороту кишок. За час служби на Уралі високий хлопець міцної статури схуд на 16 кілограм. Однак тягар армійського життя не підірвав бойовий дух. Усі курсанти просилися на фронт. Віктор Пирогов також, адже у 1942 році під Смоленськом загинув брат Іван. А Петро був його гордістю, бо сержантом-розвідником воював під Сталінградом, Кенінсбергом та мав високі нагороди. Тож, коли після закінчення навчання військових розподіляли далі, таємно сподівався потрапити на Японський фронт. Але не судилося. Старшого сержанта направили у Румунію в окремий авіаційно-технічний батальйон. Служив він там шофером. Спочатку йому довірили санітарний автомобіль ГАЗ-52, яким обслуговував медпрацівників, а згодом - автівку німецької марки, якою возив командира частини. Служба в основному була спокійною, хіба що один раз довелося брати участь в операції зі знешкодження фашистських недобитків. Цей період свого життя пригадує як благополучний. Головне, тут не голодував, їв досхочу. Та несподівано захворів на крупозне запалення легенів. Комісували. Тож додому повернувся у 1948 році. І доля стала прихильною до Віктора. Найбільше пощастило йому в коханні, бо зустрів єдину і незрівнянну Любоньку-голубоньку. «Родилася і хрестилася я тут, у Василівці, - дотепно і розважливо розповідає про себе Любов Макарівна. – Віктор об’їхав півсвіту, бачивши-перебачивши сотні краль, але чомусь уподобав мене, сільську дівчину. Мені було 17 років, як ми одружилися 22 травня 1953-го. Свекруху поважала з перших днів, проживши з нею 28 років. Чоловік завжди був серед передовиків, тож і я намагалася не відставати від нього. Він шоферував, а я працювала дояркою. За роботу, мала, як і він, нагороди. Спільно збудували дім, посадили сад, виховали сина і доньку. Виняньчили вісьмох онуків, діждалися і чотирьох правнуків. Старший з них цьогоріч закінчує школу, а молодшій правнучці півтора рочки. Любить дуже прадіда. У мирі і злагоді прожили 62 роки. Уміли і трудитися, і веселитися. Наша хата на свята завжди повнилася радісним гамором дітвори, музикою, піснями. Відсвяткували і «золоте» весілля, і навіть вінчання на 60-річчя подружнього життя. Усього було на віку. Кажуть, що нас ставлять за приклад для наслідування. А ми грішні, як усі. Покладаємося на Бога і самі не пасуємо. Уміємо і посваритися, і помиритися. Ладимо один з одним. Я вношу пропозиції, а чоловік вирішує, як діяти...» Господиня розповідала, а чоловік її доповнював, або ж навпаки. Між ними відчувалася гармонія та злагода, попри те, що чоловікові 88 років, а дружина на десять років молодша. У їхній присутності відчувала себе затишно і приємно. Мабуть тому, що потрапила в ауру справжньої любові й сімейного щастя. Бо хоч і журавлиним ключем відлетіла їхня молодість, але залишився молодечий запал в душі, та не зник живий вогник. Тож нехай здоровиться і добре ведеться цьому поважному подружжю та їхній родині.


Джерело: http://чутове, сільські новини
Категорія: ТВОЇ ЛЮДИ, ЧУТІВЩИНО | Додав: редакция (29.04.2015)
Переглядів: 172 | Рейтинг: 3.5/4
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Пошук

Друзі сайту